Останній гетьман. Погоня. Юрій Мушкетик

Читать онлайн.
Название Останній гетьман. Погоня
Автор произведения Юрій Мушкетик
Жанр Историческая литература
Серия Історія України в романах
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2010
isbn 978-966-03-5144-8



Скачать книгу

грушею втоптує сніг якийсь чин високий і пузатий, у шубі ведмежій, у мундирі, золотом поцяцькованому, що визирає з-під шуби, у чоботях і капелюсі чужоземному. Генерал якийсь абощо. Але першим заговорив дячок.

      – Киш, – спочатку гаркнув на півня.

      – Чого ви?

      – Топче й топче курей.

      – То ж його призначення.

      – Слухай, Олексо, – мовив. – Їхнє превосходительство їде з Угорщини, де вони провадили справи самої цариці, їде в Петербург, у столицю. Він чув, як ти співаєш. Золотий голос, це і я скажу. Не казав, щоб ти не загордився, а тепер скажу. І в Києві такого немає. А в Петербурзі у цариці капела, хор, значить, де найкращі голоси. І їх превосходительство хоче взяти тебе з собою. Може, це доля твоя.

      Олексій переступив з ноги на ногу. На тину заскрекотіла сорока.

      – А батько, а мати?

      – Зараз поїдемо до них, – сказав вельможний чоловік.

      А був це полковник Вишневський, йому, як і іншим царедворцям, був наказ: збирати гарні голоси будь-де, за те імператриця щедро нагороджувала.

      – Там багато співаків і бандуристів з малоросіян, – казав Вишневський уже Григорію і Наталці Розумам. – Вдягнуті, взуті, нагодовані, їх вчать, а потім кращим ще й гроші платять. Скажіть, не раді будете, як син пришле якогось рубля чи п’ятірку? За п’ятірку можна купити телицю або десять кварт горілки.

      Хитрий полковник одразу зрозумів, що Григорій Розум схильний до чарки, а в того від такої мови загорілися очі й ніздрі вузького носа заходили туди-сюди. Наталка зчепила пальці рук на животі.

      – Та як же я пущу свою дитину в таку далеку чужу сторону? А я ж і очі виплачу за ним.

      Але тут Олексій згадав батькового батога, й це переважило.

      – Не побивайтесь, мамо. Я вас не забуду.

      За молодості прощаються легко. Он гребінь їхньої хати з лелечим гніздом, он церквиця, он пастівник, де… І тут трішки-трішки заплакало серце. Але швидко зник із зору пастівник, швидко й заспокоївся. А сніг співав під полозками, і горобці весело цвірінькали на вербі.

      Далека дорога, дивовижні краї, дивовижні міста (досі він не був далі Козельця), дивовижні люди – хоч він уже бачив дещо на битому Чемерському шляху – все це гойдалося перед очима, й гойдалася дорога, сидіти було незручно – сидів на передку біля машталіра, то геть втомився.

      Вже аж за Глуховом Вишневський посадив його до одних саней, де на дні, повкушкувані в плетені солом’яні коші, їхали дорогі вина. Чіпати їх – не приведи Господи, а горілкою сливовою Вишневський пригощав машталірів і солдатів охорони. Наливав і Олексієві. Бо ж холодно. Три дні відпочивали в Москві. Олекса бродив по вулицях і дивувався: високі муровані церкви, а поруч задрипані, закіптюжені хатки, на папертях повно старців у лахмітті, а на вулицях зграї голодних собак – без палиці не потикайся. І в самому центрі Москви – Лобне місце. Московіти тягнуть на нього людей, де їм рубають голови, моляться на нього. То їхня найбільша святиня. Святиня смерті.

      В Пітері два дні він відсипався в якійсь комірчині: в царському палаці розкішні зали, кабінети, будуари, а позаду –