Останній гетьман. Погоня. Юрій Мушкетик

Читать онлайн.
Название Останній гетьман. Погоня
Автор произведения Юрій Мушкетик
Жанр Историческая литература
Серия Історія України в романах
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2010
isbn 978-966-03-5144-8



Скачать книгу

Олексо, мабуть, ще й не цілувався? Хочеш, я навчу. І ще дечого…

      – Не треба.

      – Отакої. Вже он парубок… Женишся, залишишся з жінкою й не знатимеш, що робити.

      – Якось обійдуся.

      – Отож, якось. А треба, щоб добре. Піди набери води, – й дає йому гладущика.

      Посеред пастівника – долинка, заросла верболозом, літо стоїть жарке, в долинці сухо, тільки посередині дядьки викопали сажалку напувати корів. За два сажні від сажалки вузенька глибока копаночка – брати воду пастухам.

      …Олексій став на коліна, зачерпнув води, закинув голову, довго пив.

      – Доброго здоров’я, напувальнику…

      І як воно стається, що їй найчастіше випадає пасти череду разом з Олексою.

      Олекса набирає води ще, ставить у траву глека, підводиться.

      – П’єш і не напиваєшся. Жарко.

      – А ти скупайся. Давай я тебе обмию.

      Й обхоплює його, і вже її руки справді порпаються на його животі біля очкура. Він виривається, біжить до товару.

      Але наступного разу вона вхопила міцніше.

      – Давай покупаємось разом. Упадемо у воду в одежі… Давай. – А сама хилить його, але не до копанки, а в протилежний бік. – Осюди… Тут трава… Нас ніхто не бачить.

      Й притиснулась міцно-міцно. І він почуває її всю, її повне, спрагле, лите тіло. У неї литки повні, і стегна тугі. І вже Олекса не тільки не може вирватися, а й не хоче. Тонкий дрож проймає його. А далі вогонь, спалах, гаряча хвиля. Все сталося так швидко… Дуже швидко. Його обійняв сором. Хотів схопитися, бігти, але вона притримала:

      – Ну чого ти… Все гаразд. Перший раз так завжди буває. На ось з’їж грушку. І оцю, ця ще смачніша. О, та ти вже той… Знов. Ну, йди до мене. Тепер уже сам…

      Білоброві хмарки пливли лебедями, дивилися на них з високості.

      Й далі Олексі часто випадало пасти з Василиною. Мабуть, вона мінялася чергою. Тепер уже він, зустрічаючись з Харитинкою, червонів і опускав очі. Йому здавалося, що Харитинка про все здогадується А потім він захвилювався. Злякався. А буде дитина?! Й вона розкаже, од кого. Або всі здогадаються й так.

      Затинаючись, він натякнув Василині. Вона розреготалася, а тоді враз посмутніла.

      – Ну, поки що, поки ти вперше, – не страшно. А далі… Твоя правда. Ти стаєш небезпечним. Треба остерігатися. Я навчу.

      Але не навчила. Неждано прийшла звістка з Криму, що Махтей і ще двоє козаків сидять у перекопській башті й що за них хочуть викуп. Не вельми великий, Василина і чоловікові родичі зібрали гроші, й вона з його братом і ще з двома родичами тих козаків, які сиділи з Махтеєм, запрягли сліпу на одне око конячку й поїхали до далекого Криму. Й повернулися під осінь. Махтей якийсь час сидів удома, а потім почав виходити: худий, змарнілий, темний лицем, спирався на палицю; зустрічаючись із ним, Олексій скидав шапку й одводив погляд.

      По неділях Олексій співав на хорах в лемешівській церкві, але часто, на великі свята, на храм його запрошував співати дячок із сусіднього, більшого, села