Останній гетьман. Погоня. Юрій Мушкетик

церковному шпиталі.

      Шпиталь був у старій кособокій хаті при церкві. Там в основному жили старці, кілька калік. Метушився дячок, вийшов з хати піп.

      – Його треба лікувати, – сказав Кирило.

      – Зараз ми пошлемо по бабу Мартоху, – мовив дячок.

      – Це по шептуху?

      – Ні, вона гарна знахарка. Лікує зіллям. Вона враз накладе потрібне зілля, припарки.

      Хлопця занесли до шпиталю. Прийшов сотник, років сорока чоловік, чорновусий, гожий з себе, не запобігав, не кланявся вельми.

      Гетьман сказав, що це село (перше з ключа його сіл, яке трапилося на шляху) наділено йому на ранг, тобто воно його.

      – Мабуть, так, – погодився сотник, – але це село козацьке, тут майже всі козаки, тільки з десяток посполитих, підлеглих вашої світлості. Так що прибутків вам з нього буде небагато.

      В цей час за спиною в Кирила почувся лемент. Він оглянувся. До нього поривалася стара жінка, розпатлана, розкуйовджена, двоє козаків її не пускали.

      – Пустіть! – звелів гетьман.

      Жінка підбігла і впала Кирилові в ноги, колінкувала до його чобіт.

      – Ой, паночку, вельможний паночку, порятуйте, явіть вашу високу милість.

      – В чому тебе рятувати?

      – Не мене, а сина Карпа. Закували його, на спитки беруть. Ой, пропав він, пропав нізащо.

      – За що закували?

      – Москаль хотів коня забрати…

      – Як забрати?

      – А так, як у всіх вони беруть. А Карпо кинувся, схопив за вуздечку, схарапудив коня. Москаль тоді до зборні, до свого офіцера: «Слово і діло государеве». Буцімто Карпо на саму царицю щось сказав. А що він може сказати, він же її не знає.

      Кирило нахмурився, погано починалася його дорога.

      – Приведіть Карпа, солдата і офіцера.

      Їх привели дуже швидко. Солдат був вельми голінний, молодецький, з кирпатим носом, нахабними світлими очима – справжній хазяїн тутешніх місць. Не знітився перед гетьманом, почував свою безкарність.

      – Він, – гетьман вказав на Карпа, – справді лаяв Її Величність?

      – Лаяв, усіма поносними словами.

      – А хто це чув?

      – Я.

      – А ще хто?

      Солдат затнувся.

      – Ось вона, – вказав на Карпову матір.

      – Бреше він, як пес! – скрикнула жінка.

      – Ти лаяв? – Кирило до Карпа.

      – За що б я її лаяв. При чім тут вона.

      Кирило вже добре знав, що таке «слово і діло государеве». Звинуваченого будуть катувати доти, доки не закатують, а якщо зізнається – відбудеться легшою смертю: відітнуть голову.

      Кирило подивився на офіцера, той знітився, бачив, у який бік повертає справа.

      – Ти знаєш, хто я? – вже грізно запитав Кирило.

      – Гетьман…

      – І генерал-поручик війська Її Величності. Як же ти кував козака, не маючи свідків його провини? Ти ж знаєш, що є закон…

      – Винуватий, ваша світлосте.

      – На два тижні під арешт. Доповіси своєму начальнику. А цьому – на солдата – тридцять батогів. Козака відпустіть. –