Останній гетьман. Погоня. Юрій Мушкетик

його оженити на своїй родичці Катерині Наришкіній.

      Сам Кирило не вельми переймався своїм одруженням, більше сидів в Академії.

      – Щось ти не вельми радієш своєму весіллю, – хитро примружив очі Олексій.

      – А мені байдуже, – знизав плечима Кирило. – Однією більше… Вистачає й фрейлін.

      Олексій похитав головою.

      – Ти забуваєш про гріх Божий…

      – Кожен для чогось створений, – безпечно відказав Кирило. – Один для подвигів, другий для роботи, третій для їжі, четвертий для любові. Це – я.

      – Цебто для гріха?

      – Можливо. Треба ж давати роботу Богові.

      – А тобі не страшно?

      Весіллям займалась Єлизавета. Вона взагалі любила видавати заміж своїх фрейлін і навіть покоївок, женити камердинерів.

      З церкви молоді приїхали до палацу, на порозі українці обсипали їх за звичаєм житом-пшеницею, а коли зайшли до бальної зали, Єлизавета подарувала Катерині діадему, а Кирилу обсипану діамантами шаблю. Подала знак, заграла музика, і вона повела, повела його по колу в танку, а викінчивши коло, підвела до Катерини, яка стояла німо, боячись, що цариця забере собі й молодшого брата, як забрала старшого.

      Канцлер був п’яний. Таке з ним траплялося рідко. Сидів у кімнаті з відчиненим у сад вікном, розвозив по столу калюжу з токайського вина, обкладав її стридіями. Воронцов теж випив багато, проте тільки вельми побілів. Думали одне, прагнули одного, але й боялися один одного.

      – Знаєш, для чого це весілля? – запитав Бестужев.

      Воронцов гидко засміявся.

      – Хто ж не знає, для чого женяться.

      – От ти, дурню, не знаєш. Єлизавета женить цього Кирила, бо він потрібен їй жонатим. Жонатий, отже солідний, може бути гетьманом.

      – Що ти балакаєш. Який гетьман, яке гетьманство? – відригнув Воронцов і прикрив рота рукою.

      – А такий. Вона вже все вирішила. Ну, отакий гетьман краще, ніж був би хтось з отих глухівських генеральних старшин, він нічого не тямить у козацьких справах, але ж… Саме гетьманство…

      – Ну, то треба якось зупинити.

      – Як ти зупиниш? За нею гвардія. Тицьне пальцем, і полетить з тебе клоччя.

      – Ну, є ж якісь способи.

      – От ти й шукай… Тільки з головою.

      Не любила Єлизавета займатися справами, не любила. Одначе доводилося. От і сьогодні приймала відвідувачів у приймальному кабінеті. Ну, ще Фаст, то нічого – начальник кухарів, у чині полковника, доповідав, що готують на бенкет. Тут вона слухала, хоч за звичкою ходила з кінця в кінець кабінету – сидіти не любила: струнка, пружна, неймовірно гарна з себе. Олексій милувався нею з кутка, на думку йому спали Кирилові слова про фрейлін, і він у душі засоромився, зніяковів, він любив Лізу щиро, любив її оцю ходу, поставу, горде, гарне лице, повні лебедині руки, й нічого йому більше не було треба. Єлизавета знала про це, і її хистка, нестійка душа міцно прихилилася до Олексія, сама не знала, чим він присушив їй серце, а от коли думала, всі чоловіки маліли перед ним. Особливо їй подобалася його дужа сила, сила добра, ніжна,