Останній гетьман. Погоня. Юрій Мушкетик

так кілька разів, поки не доб’ється свого.

      З флігеля вийшла нянька Марфа, розвішувала на мотузку дитячі сорочечки.

      – Аделько, злізь з воріт, упадеш! – гукнула.

      – Вона приїде.

      – Звідки ти взяла? Не приїде вона.

      – Приїде, приїде, я знаю.

      Марфа, розхитуючись у ході, як качка, рушила до флігеля, і в цей час дівчинка заплескала в долоньки:

      – Їде, їде!

      – Що ти вигадуєш?

      Та вже почувся гуркіт коліс.

      Двірник Савелій – в чині гвардійського сержанта, що дорівнювало армійському капітанові, – кинув сокиру, якою рубав дрова, й побіг до воріт, зняв дівчинку, розчинив їх. З карети легко вистрибнула Єлизавета, підхопила дівчинку на руки. Та не плакала, не кричала, а мовчки притислася до її щоки.

      – Я знала, що ти приїдеш.

      – Звідки?

      – От знала. – І по хвилі: – А в нас папуга помер.

      Єлизавета зітхнула.

      – Всі смертні. Всі помремо.

      – І ти?

      – І я.

      – А я?

      Єлизавета задумалася. Перед лицем Бога не можна було казати неправду. Зітхнула.

      – І ти… Тільки дуже нескоро.

      – Я – ні. Я сховаюся.

      – Куди ж ти сховаєшся?

      – У мене є схованка. Під кущем смородини. Ходімо, я тобі покажу.

      – Ходімо.

      …Того вечора французький посланник д’Алльйон писав у Париж своєму приятелю Амло, який працював у міністерстві закордонних справ: «Мені вдалося довідатись, що цариця виховує з великими піклуванням і любов’ю дівчинку. Можна тільки здогадуватися, ким доводиться їй та дівчинка».

      Нарешті весна доплуганилася й до Петербурга. Посинів, а потім і розтанув лід на Неві, на канавах і канавках, несміливо проклюнулися на деревах листочки, зазеленів луг біля Адміралтейства, й на ньому розпочалися кулачні бої. Розквашені носи, розбиті губи та вибиті зуби – це й було найпевнішою ознакою приходу весни в північну столицю. Над Петербургом гули тягучі солоні вітри, вони несли з собою запахи весни, ситого заморського життя, вічного московітського убозтва, нових двірцевих розваг і любощів.

      З першими стрижами прилетів з Парижа й Кирило. Олексій довго вдивлявся в нього, впізнавав і не впізнавав: ферт, хват, денді в жабо і капелюсі з павиним пір’ям, олансовими манжетами, шаркав ногами і мів тим пір’ям підлогу так уміло, що сторопіли найхвацькіші придворні модники, які вже давно понабиралися французьких манер і звичок. Ще довше придивлялася до Кирила Єлизавета, то підходила до нього, то відходила, безцеремонно вертіла на всі боки: богатирського зросту, риси обличчя приємні, хоча в очах якась дикість, – а тоді задоволено прорекла:

      – І все-таки тобі далеко до брата.

      Олексій зніяковіло опустив голову:

      – Звичайно, він вганяв за паризькими модницями, а я у його віці ганявся за рябими коровами. А тепер за тобою.

      Єлизавета розсміялася.

      – Сприйняти це як комплімент? – І до Кирила: – Ну, йди, знайомся, та не задурюй голів придворним красуням.

      А вони закохувались самі, й карі, сірі, чорні очі летіли