Останній гетьман. Погоня. Юрій Мушкетик

молоді козаченьки,

      Котрий буде в місті, —

      Поклоніться матусеньці,

      Нещасній невістці.

      Нехай вона, нехай плаче,

      А вже не виплаче, —

      Ой над сином, над Нечаєм

      Чорний ворон кряче…

      Ой не дбали вражі ляхи

      На козацьку вроду, —

      Рвали тіло по кавалку,

      Пускали на воду.

      Проникливо, душею співав Любисток. Олексій дивився на нього: він і сам мужній з вигляду – високе смагляве чоло, ніс з горбинкою, широкі, дугами брови. А ще Олексій зненацька помітив, що Любисткові в молоду голову останнім часом намело багато снігу. Важко він переживав волю-неволю, тужив за рідним козацьким краєм. А Любисток співав далі:

      Годі, коню, в стайні спати,

      Пора ляхів налякати!

      В луччім чині з кремня збита,

      Гасне іскра з-під копита —

      То Палій, то Палій.

      Люлька в зубах зашкварчала,

      Шабля в ножнах забряжчала.

      Шабля різанину чує,

      Люлька пожари віщує.

      То Палій, то Палій!

      А потім під ліплену чужоземну стелю злетіло:

      Ой, Морозе, Морозенку,

      Преславний козаче,

      За тобою, Морозенку,

      Вся Вкраїна плаче.

      …Не вернувся Морозенко,

      Голова завзята,

      Замучили молодого

      Татари прокляті.

      – Були колись люди, – розгладив вуса Любисток. – На смерть ішли за волю, за правду.

      – І чого досягнули? – Кирило.

      – Хоча б помирали зі славою. А ми тепер… Старшина в Глухові, як миша під мітлою… Добра наживають, меди-горілки п’ють та стерляддю заїдають. А ми тут… І нас вони не забувають, шлють тараню та щуку в’ялену.

      – Ну, не тільки… Ось уже рік сидить тут, у Петербурзі, депутація з чолобитною, щоб повернули гетьманство. – Й не сказав Олексій, що то з його власної намови-підмови, що він Єлизаветі вуха протуркотів про це.

      – То так, – мовив Любисток. – Може, дадуть, а може, дулю піднесуть. Колись самі брали.

      – І не взяли, – знову Кирило.

      – Несила було. Ворогів кругом безліч. Та й своїх продажних – тьма. Що, заспівати про Саву Чалого? Ні, краще оцю. – І вдарив по струнах:

      Наїхали з Московщини все пани,

      Покопали канавами долини.

      Поорали затоками всі лани…

      …Прилетіли зі столиці лебеді

      Та принесли на крилечках три біди:

      Перва біда – царям треба годити,

      Друга біда – панам даром робити,

      Третя біда – жидам хати топити…

      Олексій засовався. Цієї пісні він ніколи не чув. Мабуть, зложив її сам Любисток. Не треба б цих пісень чути Кирилові, та й небезпечні вони.

      А Любисток не вгавав:

      Од Києва до Пітера мостили мости,

      Мостили мости з тонкої трости,

      А по тих мостах козакам іти.

      Що передні йдуть – все холостії,

      А середні йдуть – все жонатії,

      А ззаду йдуть старі старики.

      Що передні йдуть – пісні піють,

      А середні йдуть – плачуть, ридають…

      – Це