Печера. Марина и Сергей Дяченко

залишився. Зчепив пальці, опустив на них тонке смагляве обличчя й утомлено перевів дух.

      (…За годину до світанку він вийшов ніби на полювання; він не вмів і не любив полювати, але для віддалених самотніх прогулянок не було природнішого й кращого приводу. Північні схили ненависних йому гір покриті були подобою лісу: жорсткою, колючою, скоріше коричневою, ніж зеленою; до умовного місця – вершини з білим каменем – було години три ходи.

      Він нікого не зустрів.

      На вершині він сів і роззирнувся – ліс не добирався сюди, білий камінь здавався самотнім більмом на лисій голові велетня.

      Мандрівець дістав з мисливської сумки вабик-ідентифікатор – губку з їдким специфічним запахом.

      Ще година пішла на чекання. Ненависне йому сонце підбиралося до зеніту, коли з глибини білястого неба з'явився сірий криводзьобий птах з жовтогарячою капсулою на правій нозі.

      Він нагодував гінця власним бутербродом. І тільки потім, закусивши губу, розкрив капсулу.

      Знак був один, знак сиротливо чорнів посеред великого білого аркуша, знак означав відмову, відхід, майже втечу.

      Власне, чогось такого він і сподівався. У нього було лихе передчуття; або його роботою незадоволені, або люди, які послали криводзьобого птаха, точно знають те, про що він, мандрівець, має тільки неясну підозру.

      Люди, які послали птаха, знають правду про смертельну небезпеку, яка йому загрожує.

      Він сидів на вершині під білим каменем, і палюче проміння полуденного сонця обливало його морозом. Певно, він зробив помилку, а яку, йому скажуть потім…

      Якщо він доживе.

      Чи варто повертатися в село? Він би й не повертався, якби не знав достеменно, що без спорядження й припасів йому нізащо не перейти гір. Не перейти долини, не добратись до хазяїв криводзьобого птаха.

      А тому, коли власна його тінь перестала ховатися під ногами й наважилася відповзти по камінню трохи далі, тоді він устав і поспішив униз.

      …запах диму.

      Недобрий запах. Не від багаття, не від домашнього вогнища – страшний запах палаючого людського житла.

      Мандрівець спинився всього на мить.

      Чи був у нього вибір?…

      Власне кажучи, тепер це не мало значення. Бо він зрозумів, чий саме дім перетворюється зараз на купу головешок.

      Але збагнути, куди біжать з усього села люди, і що це за ґвалт на майдані, і що за лемент – щоб це збагнути, йому забракло мужності.

      Він уже тікав.

      Посередині майдану, на вільному від людей клаптику, безліч рук піднімали й ставили на ребро величезний залізний обруч. Усередині обруча розтягнутий був за руки й за ноги голий чоловік, із живота в нього стирчало вістря осі, але він ще був живий.

      – …Коти! Ану! Коти! Звідтіляк! Звідтіляк! Печерна змія!

      Колесо покотилося. Важко, волочачи за собою криваву стежку, підстрибуючи на бруківці, раз у раз ризикуючи перекинутись, та море рук устигало підхопити його, підштовхнути й випрямити.

      Чоловік на колесі вмирав. Можливо, смерть його затягнеться, і, коли колесо, прокотивши