Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу. Клайв Льюїс

зірок і сузір’їв. Колись вона знала їх краще за земні! Та воно й не дивно: позаяк нарнійським королевам дозволяється йти до ліжка набагато пізніше, ніж звичайним англійським дівчаткам! Із трав’яної постелі їй було добре видно три літні сузір’я: Корабель, Молот і Леопард. «Мій старий добрий Леопард», – замріяно прошепотіла вона сама до себе.

      Спати їй зовсім розхотілося, і вона просто лежала з розплющеними очима, вдивляючись у ніч. Ось залеліло дзеркало затоки, і хоча місяць ще не визирнув із-поза дерев, Люсі здогадалася, що він от-от вийде. А ще вона відчула, що разом із нею не спить увесь ліс. Сама не знаючи чому, вона тихенько встала і повільно попрямувала геть від табору.

      – Ой, як чудово! – у захваті промовила вона. Свіже повітря було напоєне духмяними пахощами лісу.

      Десь неподалік, іще коротко та непевно, немов випробовуючи голос, тьохнув соловейко. Люсі повільно просувалася лісом, а попереду ставало чомусь не темніше, а світліше. Нарешті дерева розступилися, і вона опинилася на затишній лісовій галявинці, залитій таємничим місячним сяйвом. А навколо галявини, за деревами, розплескалися такі ж озерця місячного світла, але світло й тінь так перемішалися, що у Люсі замигтіло в очах і вона відвернулася. Тієї ж миті соловейко, відчувши, що розспівався, залився дзвінкою чистою піснею.

      Поступово очі Люсі звикали до невпинного танку світла й тіні. Тепер вона могла чітко розрізняти дерева, що оточували галявину, і їй згадалися ті славні часи, коли дерева в Нарнії розмовляли… От, якби повернути все назад! Люсі точно могла сказати, яким голосом заговорило б те чи інше дерево, коли б вдалося його пробудити! Ба більше! Вона навіть точно знала, на кого з людей вони б походили! Ось срібляста береза: у неї був би ласкавий тихий голос, схожий на сонячний дощик, і сама вона схожа на струнку дівчину з м’якими кучерями, що колихалися б від найлегшого подиху вітерцю. Дівчина та безумовно полюбляла б танцювати. А дуб був би схожий на сухого, але кремезного доброзичливого старого зі скуйовдженою бородою і кошлатими бровами, бородавками на носі й мозолями на вузлуватих руках. Але справжньою окрасою лісу, граційним утіленням його духу, було б високе і струнке, спокійне і величне дерево бука, під яким саме стояла Люсі. Люсі нічого не збиралася говорити, та проти її волі губи самі зашепотіли:

      – Дерева! Дерева! Дерева! Прокиньтеся! Прокиньтеся! Прокиньтеся! Хіба ви забули? Хіба ви не пам’ятаєте мене? Де ж ви, мої любі дріади? Прийдіть до мене!

      І тут, немов відгукнувшись на її поклик, дерева зашуміли листям, хоча ніч була тиха – ні краплі дощу, ані вітерцю. І, ніби слухаючи шелест листя, урвав свою пісню соловейко.

      На якусь мить Люсі здалося, що ось-ось вона зрозуміє, що говорять дерева, та ні: шелест поволі згас і соловейко заспівав знов. Навіть у чарівному місячному сяйві ліс тепер видавався таким буденним. Люсі не полишало відчуття (таке відчуття, яке буває, коли намагаєшся згадати чиєсь ім’я і воно вже крутиться на кінчику язика, тільки