Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу. Клайв Льюїс

скрикнула Люсі. – Вільшанка… вона полетіла геть.

      Пташки й справді ніде не було видно.

      – І що далі? – звернувся Едмунд до Пітера, усім своїм виглядом проказуючи: «Що я тобі щойно говорив?»

      – Цить… Погляньте! – прошепотіла Сьюзан.

      – Що там? – запитав Пітер.

      – Здається, щось майнуло між дерев, отам, ліворуч.

      Діти пильно вглядалися в лісові хащі, бо всім було трохи моторошно.

      – Ось, знову, – прошепотіла Сьюзан.

      – Я теж помітив, – підтвердив Пітер. – Воно все ще там – сховалося за великим деревом.

      – Що воно таке? – Люсі щосили намагалась угамувати тремтіння у голосі.

      – Що б воно не було, воно й саме боїться нас, – зауважив Пітер. – Не хоче, щоб його побачили.

      – Ходімо додому, – змолилася Сьюзан. І хоч ніхто не сказав цього вголос, кожен несподівано усвідомив те, про що не так давно казав Едмунд Пітеру: вони загубилися.

      – Хто б це міг бути? – запитала Люсі.

      – Це… це якась тваринка, – відповіла Сьюзан і одразу ж скрикнула: – Дивіться! Подивіться туди! Скоріше! Ось воно!

      Цього разу всі побачили вусату пухнасту мордочку, що вигулькнула з-за дерева. Але звірятко вже не ховалося, а натомість приклало лапку до вусатого писочка, зовсім як людина, що прикладає вказівного пальця до вуст, закликаючи до мовчання. І одразу ж зникло. Діти стояли, затамувавши подих.

      За мить незнайомець вийшов з-за дерева, озирнувся навколо, наче побоюючись, що за ним хтось стежить, промовив: «Цить…» – і подав знак іти за ним слідом туди, де дерева росли густіше, після чого знову зник.

      – Я знаю, хто то був, – сказав Пітер. – Бобер. Я помітив хвіст.

      – Він хоче, щоб ми пішли за ним, – здогадалася Сьюзан, – та попереджає, щоб ми поводилися тихо.

      – Це зрозуміло, – обізвався Пітер. – Незрозуміло ось що – чи потрібно нам іти за ним слідом. Як ти гадаєш, Лу?

      – Мені він сподобався, – відповіла Люсі.

      – Так, але ж ми його не знаємо, – заперечив Едмунд.

      – Чому б нам не ризикнути? – запропонувала Сьюзан. – Немає сенсу стояти на місці. До того ж я страшенно зголодніла.

      Цієї миті бобер знову висунувся з-за дерева, наполегливо закликаючи їх за собою.

      – Ходімо! – вирішив Пітер. – Спиток – не збиток. З одним бобром ми якось впораємося.

      Тож діти з’юрмилися та гуртом наблизились до дерева, обійшли його і за ним, власне, побачили бобра. Він трохи позадкував, промовивши хрипким горловим шепотом:

      – Ходімо, ходімо! Тут небезпечно!

      Лише діставшись темної місцинки, де крони дерев спліталися так щільно, що під ними не було ані сніжинки – самі соснові голки та коричнева земля, він нарешті звернувся до них.

      – Чи ви сини Адама та доньки Єви? – спитав він.

      – Саме так, – підтвердив Пітер.

      – Тсс-с-с, – прошепотів Бобер, – будь ласка, не так голосно. Тут скрізь може чаїтися небезпека.

      – Та чому? Кого ви боїтесь? –