Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу. Клайв Льюїс

разом кинулись до неї, запитуючи, що трапилось.

      – Е-е-е… я, виявляється, сиджу, притулившись спиною до дерева, – приголомшено мовила та. – І, тільки подивіться, тут начебто розвиднюється…

      – І справді, – здивувався Пітер, – лише подивіться туди… й он туди! Навколо нас самі дерева! Оце так-так, а сам я, виходить, розсівся на сніговому заметі. Куди ж ми потрапили, як не в той дивний ліс, про який нам розповідала Люсі!

      Помилки бути не могло – дітлахи навіть закліпали очима від світла зимового дня. Позаду на гачках висіли шуби, а попереду стояли засніжені дерева.

      Пітер обернувся до Люсі.

      – Вибач, що одразу не повірив тобі, – сказав він. – Дай-но руку – миритися!

      – Миримось! – вирішила більше не ображатися Люсі, і на знак миру вони потисли одне одному руки.

      – А що далі? – запитала Сьюзан. – Що нам робити далі?

      – Як що? – здивувався Пітер. – Ходімо в розвідку!

      – Бр-р! – пробурмотіла Сьюзан, пританцьовуючи на місці. – Яка ж тут холоднеча! Може, вдягнемо шуби? Що ж їм, дарма висіти?

      – Вони ж не наші, – заперечив Пітер.

      – Ніхто не зважатиме, – розсудила Сьюзан. – Ми ж не збираємося виносити їх із будинку. Більш того, ми навіть не винесемо їх із шафи.

      – Якось не подумав, Сью, – погодився Пітер. – А й справді, якщо подивитися з цього боку, ніхто не звинуватить нас у тому, що ми взяли ті шуби без дозволу, якщо ми не винесемо їх із шафи. А ця країна, як я розумію, теж є у шафі, отже, поки ми у шафі, ми можемо розпоряджатися шубами на власний розсуд.

      Так вони і зробили. Шуби були занадто великими, аж до самісіньких п’ят, та нагадували королівські мантії. Дітям одразу стало тепло, і, роздивившись одне одного, вони вирішили, що ті вбрання їм дуже личать та й більше пасують до навколишньої природи.

      – Можемо вдати з себе північних дослідників, – запропонувала Люсі.

      – Нам і удавати не треба – на нас і без того чекають захопливі пригоди, – усміхнувся Пітер, який уже прямував до лісу. Похмуре небо над головою вкривали чорні хмари, провіщаючи черговий снігопад.

      – Послухайте, – несподівано озвався Едмунд, – коли ми збираємося вийти до ліхтарного стовпа, нам потрібно звернути лівіше! – На якусь мить він забув, що мав прикидатися, наче він тут уперше. Щойно ті слова вилетіли з його вуст, він прикусив язика, та було вже запізно – усі зупинилися та витріщили на нього очі, а Пітер навіть присвиснув.

      – Виходить, ти БУВАВ тут раніше, – промовив він, – виходить, то не Люсі казала неправду – то ти збрехав.

      Запала мертва тиша.

      – Жоден звір лісовий… Жоден плазун найотруйніший… не вчинив би так із ближнім своїм, – почав був Пітер, а там – махнув рукою та змовк.

      Сказати і справді було нічого, і вони всі вчотирьох мовчки пішли далі; лише Едмунд плентався позаду та буркотів собі під ніс:

      – Ви ще пошкодуєте, пихаті самовдоволені дурники.

      – Куди саме ми, до речі, прямуємо? – поцікавилася Сьюзан, хоча б для того, щоб змінити тему.

      – Мені здається, вести нас повинна Люсі,