Секрети Лос-Анджелеса. Джеймс Эллрой

– за день до загибелі.

      – Був би ти копом, я б тобі виписав догану. За недотримання субординації.

      – Еге ж, ти б виписав. Яке ти там місце посів на лейтенантському іспиті?

      – Перше місце із двадцяти трьох кандидатів. До того ж я був молодший за решту мінімум на вісім років, менше за всіх пропрацював сержантом, та й узагалі – мав найменший досвід роботи в поліції.

      – І хочеш до Відділу детективів?

      Ед поставив фотографію на місце.

      – Так.

      – Ну що ж. Для початку тобі доведеться мінімум рік почекати, поки відкриється вакансія, потім виявиться, що вакансія ця радше за все – у патрулі, а потім виявиться, що для того, щоб перевестися у Відділ детективів, треба багато років цілувати в дупу начальство. Тобі зараз двадцять дев’ять, чи не так?

      – Саме так.

      – Значить, станеш лейтенантом у тридцять чи тридцять один. Через твою молодість тебе не сприйматимуть всерйоз. Жарти вбік, Еде. Це не для тебе, розумієш? Ти не з тих крутих. Звичайно, Паркер проклав патрульним дорогу до детективів, але йти туди не обов’язково. Подумай про це.

      – Арте, – сказав Ед, – я хочу розслідувати злочини. Я маю зв’язки, я нагороджений хрестом «За видатні заслуги», а для багатьох – це круто. І я потраплю до Відділу детективів.

      Де Спейн змахнув із одягу попіл.

      – Поговорімо начистоту, Сонячний Джиммі?

      Знову це ненависне дитяче прізвисько.

      – Звичайно.

      – Що ж… коп із тебе непоганий, і з часом ти, можливо, станеш по-справжньому класним копом. І у твоєму інстинкті вбивці в мене немає ані найменших сумнівів. Але твій батько вмів підлаштовуватися, вмів робити так, щоб його і ненавиділи, і обожнювали. А ти – не такий.

      Ед стиснув кулаки.

      – То яка твоя порада, дядечку Артуре? Порада копа, який покинув службу заради грошей копові, який ніколи цього не зробить?

      Де Спейн зморщився.

      – Яка моя порада? Підлещуйся до потрібних людей. Лижи дупу Вільяму Г. Паркеру, і моли Бога, щб опинитися в потрібний час в потрібному місці.

      – Як ти і мій батько?

      – Саме так, Сонячний Джиммі.

      Ед подивився на свою форму: звичайний костюм висів на вішаку. Гострі стрілки на брюках, сержантські смужки, одинока нашивка на рукаві.

      – Бажаю тобі золотих смужок, Едді, – промовив Де Спейн. – І тасьми на кашкеті. Я би не морочив тобі голову, якби ти не був мені дорогий.

      – Знаю.

      – Ти ж у нас, чорт забирай, герой війни.

      – Завтра Різдво, – змінив тему Ед, – ти думаєш про Томаса.

      Де Спейн кивнув.

      – Я все думаю про те, що міг би якось його попередити. Адже він навіть не встигнув розстебнути кобуру.

      – Вуличний кишеньковий злодій з пістолетом? Звідки йому було знати?

      Де Спейн погасив сигару.

      – Томас був природжений коп, кого завгодно міг навчити. Мабуть, тому я й сам намагаюся тебе постійно повчати.

      – Його вже дванадцять років немає, і я поховаю його як поліцейського.

      – Вважай, я забув, що ти це сказав.

      – Ні, не забувай. Згадай про це, коли