Спотикаючись об щастя. Позитивна психологія. Дэниел Гилберт

ссам, Деббі Кермер, Метт Лібермен, Джей Меєс, Кейрі Морведж, Крістіан Мірсет, Бекка Норвік, Кевін Окснер, Ліз Пайнел, Джейн Райзен, Тодд Роджерс, Бен Шиной, Талія Вітли. І як це мені пощастило працювати з усіма вами?

      Особливо вдячний своєму другові й давнішньому співробітникові Тіму Вілсону з Вірджинського університету, розум і творчі здібності якого були постійним джерелом натхнення, заздрості й дослідницьких ґрантів. Попереднє речення – єдине в усій книжці, яке я, здається, написав без нього.

      Кілька колег читали деякі розділи, радили, надавали інформацію і допомагали. Це Сиссела Бік, Еллан Брендт, Петрік Кавана, Нік Еплі, Ненсі Еткофф, Том Гілович, Річард Гекмен, Денне Канемен, Боаз Кісар, Джей Келер, Стів Косслін, Дейвід Лейбсон, Ендрю Освальд, Стів Пінкер, Ребека Сейкс, Джонатан Шулер, Ненсі Сіґал, Ден Саймонс, Роберт Трайверс, Ден Веґнер і Тім Вілсон. Дякую вам усім.

      Мій агент Катинка Метсон вимагала, щоб я припинив розбалакувати про цю книжку й почав нарешті її писати. І хоча то не єдина людина, яка вимагала цього, вона залишилася єдиною, хто мені й досі до душі. Мій редактор у видавництві «Кнопф» уміє слухати й має велику синю ручку для виправлень. І якщо вам і тепер не здається, буцім ця книжка – приємне читання, вам слід було б її побачити, перш ніж Марті Ешер почав працювати над нею.

      Чималу частину книжки я написав під час спеціальних відпусток, що субсидуються президентом і членами ради Гарвардського коледжу, Меморіальним фондом Джона Саймона Ґуґґенгайма, фондом Джеймса Маккіна Кеттелла, Американським філософським товариством, Національним інститутом психічного здоров’я і Вищою школою бізнесу Чиказького університету. Дякую цим організаціям за інвестиції в мою відсутність.

      І нарешті – данина сентиментальності. Я вдячний своїй дружині і кращому другові, які мають те ж саме ім’я – Мерилін Оліфант. Кого б іще могло цікавити все те, що спливало мені на гадку? Хоча дехто все-таки тими думками переймався. Члени кланів Ґілберта й Оліфант – Ларрі, Ґлорія, Шеррі, Скотт, Даяна, містер Майкі, Джо, Денні, Шона, Арло, Аманда, Великий Зет, Сера Б., Рен і Дейлін – припали мені до серця й турбувалися про мене. Нарешті дозвольте згадати з любов’ю і вдячністю дві душі, яких не гідні навіть небеса, – мого вчителя Неда Джонса й мою матір Доріс Ґілберт.

      Ну а тепер – рушаймо.

18 липня 2005 року, Кембридж, Массачусетс

      Передмова

      …гадючі зуби

      Це менший страх, як від дітей невдячність.

Шекспір. Король Лір[1]

      Що б ви зробили, якби просто зараз дізналися, що за якихось десять хвилин маєте померти? Кинетеся нагору й запалите «Мальборо», які ви переховували в шухляді для шкарпеток із часів адміністрації Форда? Чи впевнено ввійдете до кабінету начальника й нарешті викладете все, що про нього думаєте? А може, поїдете до м’ясного ресторану біля нового молу й замовите стейк на кісточці середнього просмаження з купою непотрібного холестерину? Важко, звичайно, відповісти, але напевно можна сказати: серед розмаю справ, яким ви могли б присвятити останні десять хвилин, мало того, чим ви справді переймалися сьогодні.

      Дехто, може, зажуриться, насварить пальцем і суворо нагадає, що кожну хвилину треба прожити, як останню. З цього випливає, що дехто впродовж останніх десяти хвилин життя роздаватиме дурні поради. Те, чим ми переймаємося, сподіваючись, що життя триватиме й далі, цілком і природно відрізняється від того, що ми могли б зробити, дізнавшись про близький кінець. Ми не відмовляємося від паління й жирної їжі, покірно усміхаємося у відповідь на безглузді жарти керівництва, читаємо такі книжки, як ось ця, а могли б начепити паперовий ковпак і, лежачи у ванні, ласувати фісташковим мигдальним печивом. І все це на благо тих, ким скоро станемо. Ми переймаємося своїми майбутніми «я», ніби то наші діти, і цілісінький день конструюємо для них день завтрашній, аби вони були щасливі. Замість того щоб потурати своїм миттєвим примхам, ми беремо на себе відповідальність за добробут наших майбутніх «я». Щомісяця відкладаємо з платні, щоб вони могли порадіти на пенсії: бавити час на майданчику для гольфу, бігати підтюпцем, регулярно користуватися зубною ниткою, щоб уникнути проблем із серцем та яснами. Ми бабраємося з брудними пелюшками і раз по раз читаємо до отупіння «Кіт у капелюсі», щоб колись щокасті онучата гарцювали в них на колінах. Навіть зайвий долар, витрачений у вечірній крамниці, є доброчинністю, що дозволить особі, якою ми ось-ось станемо, насолодитися щойно оплаченим тістечком твінкі. Щоразу, коли ми чогось хочемо – просування по службі, одруження, автівки, чізбургера, – сподіваємося, що після отримання людина з нашими відбитками пальців за мить, годину, десятиріччя насолоджуватиметься світом, успадкованим від нас. Вона оцінить наші офіри, споживаючи плоди наших завбачливих інвестиційних рішень і режиму стриманості.

      Атож. І не треба затамовувати дух. Наше поріддя, наші наступники часто бувають невдячними. Ми у поті чола хочемо дати їм те, що, на нашу думку, має їм сподобатися. Вони ж кидають роботу, відрощують волосся, їдуть до Сан-Франциско або виїздять з нього й дивуються, чому ми були такі

1

Пер. Максима Рильського. (Прим. ред.)