.

помилок і наших нещасть, не загибла в головах наших загорільців і уважається єдино спасаючою і єдино обов’язковою для кожного добромислячого поляка. Розваживши добре всю слаботу аргументів, на яких опирається та ідея, а заразом всю безліч колізій, які вона за собою тягне, ми будемо мусити прийти до сього переконання, що голошення ідеї історичної Польщі в наших часах, а особливо на непольських землях, є ділом політично безрозумним, з етнографічних взглядів, ба навіть для самої польської народності дуже шкідливим, отже ж, і непатріотичним.

      Що виказування і боронення ідеї історичної Польщі в нашім столітті принесло польському народові превеликі шкоди, сього, здається, і доказувати не треба. Повстання 1831 року принесло їм, крім зруйнування краю, також страту конституції Царства Польського, спроби 1846 і 1848 принесли їм різню в Тарнівськім і битву під Гдовом, де польський мужик стояв проти польського шляхтича, принесло їм бомбардування Кракова і Львова і слідуючу за тим довголітню реакцію бюрократичну в Галичині і в Познанщині; повстання 1863 року принесло також велике погіршення їх долі в Росії і, крім того, сталося знаком до загальної реакції в цілій Російській державі. А де ж користі всіх тих жертв? Чи, маніфестуючи живучість ідеї історичної Польщі по всіх колишніх «польських» землях, поляки розбудили в тих землях почуття прихильності до тої Польщі, єдності з нею? Сміємо сказати, що ні. Не тільки на Литві і Жмуді, на Волині і Україні, але навіть у Галичині, ба особливо в польській її частині, народ постав проти тої ідеї і проти її проповідників. Не ентузіазм, не масовий рух, а ненависть збудилися всюди проти історичної Польщі, – і той незаперечний факт пора би всім полякам, а особливо галицьким, добре собі затямити. Пора їм тямити, що патріотизм, маніфестуючий себе фразами «Polska od morza do morza», є не патріотизмом, а навмисною або ненавмисною зрадою на польській народності і на її кровних інтересах, котра той фразистий патріотизм без намислу посвячає для своєї утопічної цілі.

      А між тим всі підстави, на яких опирається історичне становище державно-польських аспірацій, такі хиткі і слабі, що навіть воювати проти них серйозно не можна, що перший зараз луч критичного світла показує всю їх безпідставність. Бо покликуватись нині на те, що перед звиш ста літами була якась польська, хоч і з різнородних елементів, сяк чи так зліплена держава, – се прецінь не є ніякий аргумент, що така держава мусить і на будуче бути, навіть проти волі колишніх своїх складників. Держава (підчеркуємо тут слово «держава» в протиставності до «народу») доти тільки має права існування, доки справді существує; раз вона розсипалась, то се значить, що роль її яко такої назавжди скінчена. Історія не показує нам ані одного приміру, щоб держава (не народ), раз вимазана з ряду держав, здвигнулася коли-небудь після в своїй давній формі. Не менше дитинне є покликування наших поляків-державників на мнимі унії, заключені перед 300 чи 400 роками. Ми не вдаємося навіть в то, як і ким були заключені ті унії і як додержувалися уложені в них