Добрий ангел смерті. Андрей Курков

ніж рукопис.

      4

      У ніч із середи на четвер я знову був на кладовищі, тільки цього разу в теплій компанії, яка одначе вселяла деякі побоювання. Двох бомжів я знайшов на вокзалі й пообіцяв кожному в кінці роботи на дві пляшки горілки. І ось тепер вони з лопатами ходили навколо могилки, пристосовуючись або шукаючи особливого натхнення.

      – Так шо ти там знайти хочеш? – все допитувався один із них, кремезний із синюватим обличчям. Звали його Жора, і будь-який його погляд супроводжувала напружена неприємна посмішка.

      – Я ж сказав, папери там у нього під головою…

      Жора хмикнув і зробив перший копок. Тут же з іншого боку взявся за держак лопати його колега по вокзалу Сеня – теж невисокий худорлявий чоловічок років сорока.

      Вони відкидали землю на стежку, що пролягала між могилою Гершовича й огорожею сусідньої, більш доглянутої могили. Купа землі росла. Низьке синє небо дихало теплом, і якісь птахи кричали час від часу уривчасто і глухо.

      Після декількох перекурів мовчазні землекопи працювали вже мляво і без ентузіазму. Нарешті лопата Жори вдарила об дерево, і вони ожили. Розчистили віко труни.

      – Піднімати будемо чи так пориємося? – запитав у мене Жора.

      – А якщо не піднімати, то віко зняти можна? – поцікавився я, чомусь подумавши, що бомжі краще розбираються в розкритті могил.

      Жора діловито глянув униз, у викопану яму.

      – Можна віддерти, а потім зверху прикласти. Якщо навіть трохи обламається – воно йому все одно до одного місця!

      Жора і Сеня підколупнули лопатами віко неглибоко закопаної труни і витягли його нагору. Місячне світло, хоч яке було воно яскраве, підтримуване міріадами зірок, усе одно не змогло висвітлити нутрощі відкритої труни, що лежала в розкопаній могилі. Щось темне і суцільне виднілося в ній. Я, нахилившись, очікував побачити хоч якісь обриси тіла, але марно. І запах звідти, знизу, здіймався солодкий, немов корицею просякнутий.

      – Ну шо? – запитав раптом Жора. – Сам полізеш?

      Я зрозумів, що він звертається до мене. Обернувся.

      – Чому сам? Ми ж домовлялися… – обурився я.

      Раптом ззаду на мою голову різко опустилося щось важке. Воно накрило мене глухим сачком з темної непрозорої матерії, ніби я був метеликом. І тут же, немов ловець метеликів різко підсік сачок, я втратив рівновагу, похитнувся і звалився на теплу нічну землю, чуючи обережний шепіт чужих голосів, який віддалявся.

      Коли я прийшов до тями, вже світало. Ранні птахи перегукувалися дзвінкими голосами, це було схоже на ранкову перекличку. Рука моя сама доторкнулася до потилиці, де пальці намацали загуслу кров. Я підвівся з землі, повільно й обережно. Озирнувся – одну лопату було встромлено в землю, друга валялася осторонь – видно, нею мене і вдарили. Кишені було випотрошено і всі гроші – слава богу, не так уже й багато, – природно, були відсутні. У розкопаній могилі лежав у відкритій труні перевернутий на бік