Добрий ангел смерті. Андрей Курков

двома склянками.

      – А ви, як порядна людина, мене в гості покличете? – запитав він раптом із усмішкою.

      – Звичайно, – пообіцяв я.

      – Тоді я вам дещо покажу! – Старий підійшов до книжкової шафи, відчинив дверцята.

      – Ось. – Він витягнув із нижньої полиці грубезний том.

      Я взяв книжку в руки – це було академічне видання «Кобзаря». Приємна шорсткість перкалю порадувала руки – є речі і речовини, дотик до яких дає мало не фізичну втіху.

      – Ви розкрийте. Розкрийте! – мовив старий.

      Я розкрив. Переді мною знову була книжка-матрьошка. У вирізаному нутрі «Кобзаря» лежала інша книжка, скромніша, хоча тих же років видання: Достоєвський, «Ідіот».

      Я підвів запитальний погляд на Клима.

      Він усміхався, але не мені, а скоріше своєму минулому, раптово потривоженому моєю появою.

      Якась смутна здогадка змусила мене раптом витягнути книжку Достоєвського з її зручного таємного лежбища і перегорнути. І – здогадка виявилася правильною – на полях «Ідіота» замиготіли олівцеві коментарі, тільки почерк тут був крупніший.

      – Це ви писали? – запитав я Клима.

      – Ну я, – сказав він, сідаючи за маленький прямокутний столик.

      – А «Кобзар»?.. – Я потягнувся рукою до пляшки і почав розливати рислінг по склянках, одночасно вибудовуючи свої думки в якийсь геологічний порядок.

      – «Кобзар»? Ні, по «Кобзареві» писав інший… – поволі мовив старий, беручи в руку склянку.

      – Львович? – запитав я, провокуючи його на більш активні спогади.

      – Чому Львович? Львович вибрав «Мертві душі».

      – Послухайте, – заговорив я, відчуваючи, як голова моя тоне в соковитому тумані нерозуміння того, що відбувається, і того, що відбувалось. – У вас що, літературний гурток був?

      – Не літературний, а філософський, – виправив мене старий. – І не був, а є… Принаймні, поки я живий. Я – сам собі гурток!

      – Ну а все-таки, хто писав коментарі до «Кобзаря»? – запитав я.

      – Слава Гершович… Царство йому небесне…

      – Він що, помер?

      – Убили… Струмом убили. – Старий скорботно схилив голову. – Хороший був хлопець! Світла голова. Ще до цих Кашпіровських і екстрасенсів він усе про ці штуки знав… Тому його й убили…

      Туман знову закружляв навколо моєї голови.

      – До чого тут «Кобзар» до екстрасенсів? – запитав я, перебуваючи вже в цілковитому невіданні.

      – Ну привіт! – Старий подивився на мене, як на ідіота. – А що таке, по-вашому, висока література? Просто літери та метафори? Це ж і є засіб передачі духовного струму, як би провідник! Захотіли зарядитися похмурою глибокою енергією – розкрили книжку Достоєвського. Захотіли очиститись і побути в проясненому стані – берете в руки прозу Тургенєва… Це ідіоти типу Кашпіровського перетворили все на лікування геморою по телевізору! Але, повірте, свято Святого Йоргена вже закінчується, і знову залишиться література як єдиний провідник будь-якого виду біоенергії.

      – Ну а яку енергію передає «Кобзар»? – запитав я.

      – Про це краще запитати Гершовича… Але там,