Добрий ангел смерті. Андрей Курков

в комуналці на Шота Руставелі, у скверик приходить іноді по п’ятницях, більше не п’є через хвору печінку і перестав розводити акваріумних рибок, а тому невідомо, на що він тепер живе.

      Ішов я, відчуваючи, що вже став членом цього клубу. Залишалося тільки навчитися нормально грати в шахи або в шашки. Але мені це не загрожувало. І часу було шкода, та й взагалі не полюбляв я повільні ігри.

      2

      У п’ятницю зранку я знову перегортав «Кобзаря», тішачись олівцевими коментарями.

      «М’якість рідної землі не відрізняється від м’якості чужої землі, тому що будь-яка земля була передосновою людства і не могла розподілятися між націями відповідно якості цих націй».

      Дивувала мене навіть не сама ясність формулювання, а саме предмет думки, немов чоловік, який це писав, тільки відштовхувався від почуттів і рим Тараса Шевченка для того, щоб сказати про власне наболіле. Хоча чому його це так хвилювало в ті благополучні шістдесяті роки? Націоналістом він не був, інакше і записи були б українською. Російський шовінізм тут теж був відсутній, оскільки крім власних думок були присутні тут і повага, співчуття, а можливо, навіть і любов до Шевченка. У якийсь момент я подумав, що його думки могли бути близькі думкам Леніна – особливо про цілковиту відсутність націй і національностей у майбутньому. Але тут же уявив собі, що сказав би Ленін із приводу того, що кохана жінка і є Батьківщина? Ні, не думаю я, що погодився б Великий Гаркавий із цим твердженням, хоч якою б гарною в юності була Крупська.

      Але час минав, і я, відклавши книжку, але пам’ятаючи про неї, почав збиратися в університетський скверик на подальші пошуки автора цих коментарів. Інтуїція підказувала мені, що Клим сьогодні там буде. І не тільки інтуїція – за вікном світило сонце, співали птахи. Було б нерозумно сидіти в таку погоду вдома, особливо якщо будинок – це кімната в комунальній квартирі на галасливій від трамваїв вулиці Шота Руставелі.

      У скверику я його і знайшов. Спочатку розшукав двох дідків, які мене вже знали. Вони мені й показали пальцем на одну з лавок, де йшов безстроковий шаховий чемпіонат університетського скверика. Визначити, хто з гравців був Клим, було неважко, оскільки другому було не більше сорока.

      Почекавши закінчення партії, за якою стежили не менш двадцяти членів «клубу», я підійшов до Клима. Нелегка перемога, очевидно, принесла йому відчуття ситості, і хоча всі вболівальники відразу після закінчення партії розсмокталися до інших ігрових лавок, навіть не привітавши його, сам переможець тріумфував – його запалі очі на худому вилицюватому обличчі горіли молодістю та завзяттям.

      – Добре ви його! – сказав я Климу замість привітання.

      – Так, непогано, – погодився він. – Але Вітько теж здібний!.. А я його довгою облогою!..

      Вдаватися глибше в шахові розмови я побоявся, аби не бути осоромленим, і відразу ж перейшов до справи.

      – Ви Львовича пам’ятаєте? – запитав я у все ще щасливо усміхненого Клима.

      Усмішка на його обличчі завмерла.

      – Звичайно,