Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.. Роман Іваничук

Черемош змалів, осіла кряжиста голова Тариниці, млин зовсім закрився смереками, тільки мельник той самий.

      – То ви всі гуртом у клубі, як пструги під кашицею? – сміється мельник і трясе животом.

      – Бо хат своїх не маємо.

      – Жодна дівка хати не має. Най віддається – буде мати.

      – То візьміть ви котру-небудь з нас, – віджартовуються дівчата.

      – В мене оглухнете, та й без того маю вас по ґульку: дівчата явірницю обнесли, хлопці сухе суччя з-над млинівки повитягували, ватри вечорами палите, ще млин з димом пустите, лунчаки безвусі! А ти що там записуєш, паничу, га?

      – Що таке явірниця, дядьку? А лунчак?

      – Конче тобі треба знати? А во, – показав мельник на бутель порічкового вина, що стояв на підвіконні. – А лунчак – то ти сам. Бичок нежонатий, казати.

      Оксана протиснулася з гурту наперед.

      – Вуйку…

      – Мой, дівонько, десь я тебе ніби вже бачив, – примружився мельник.

      – Я була тут з татом, як Івана на дарабі вбило…

      – Йой, як нині… Спинили дарабу отутечки-во й несуть Івана ще живого, а в поясі перебитого на потеруху. На цій лавиці сконав. Голосила Василина довго та й ще не перестала, бо, ади, сама живе з хлопцем…

      – З Василем?

      – Ая… Ниньки він дома. Вчора на урльоп1 з армії приїхав.

      Василина підвелася.

      – То ти вже розпаковуйся сама, Оксаночко, і будь дома. А я обід зрихтую…

      Пішла до дверей, але вернулася, підступила до Оксани, обвела її поглядом, несміливо торкнулася коси, потім провела пальцями по її брові – одній і другій – і схлипнула. Не закривалася уже хустиною і очей не опускала.

      – Чого це ви, Василино?..

      – Та нічьо… Ой, Оксано-душко, могла би-сь моєю бути. Але що робити…

      – А вже не можу, Василино? – спитала мовби з полегшею Оксана.

      – Та де вже…

      І вийшла, тихо зітхаючи.

      Навіть не думалося, давно забулося, тільки коли в райвно назвали їй Довгопілля, першим постав перед нею Василь, а потім уже його мама. І ще мельникове недоспіване промугичилося в пам’яті:

      Відколи-м тя поцілував, відтоді тя люблю…

      – Я згодна, – сказала Оксана квапливо.

      З цікавості, чи що…

      …Від мельника бігла тоді путівцем поміж кущами, гоп – перескочила млинівку й попід скелю вузькою стежкою – поки не вийшла на дорогу, при якій першою стояла Василинина хата, і тоді знову заряснів той чіткий ранок, коли пучнявіли червоним промінням хмарки й вибухали в зеніті, а сонце перетинало перисті смуги й спиналося на Тарницю, а Черемош котив руді води, і мельник мокрі ліжники вивішував, а в низький туман м’яко впали слова: «…твоїм леґінем стану».

      – Як ти виріс, Васильку!

      Він у чоботях і галіфе, у солдатській сорочці, стетерів, стояв отак – високий, дужий, як його тато, викапаний Іван-бокораш стояв перед Оксаною – з присохлим до піднебіння язиком – аж згодом вимовив:

      – Мой, яка ти красна…

      Оксана розпаковувала валізу. Ні, таки не думалося, давно

1

Військова відпустка (діалект.).