Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.. Роман Іваничук

подвір’я Сатана і закричала:

      – Кара Господня, кара! Йдіть до мельника – Івана забрати!

      І той зчорнілий день теж був чіткий і виразний. На картині – живий, а на столі споряджений господар Іван – мертвий. Василина згорблена над ним; мельник пучками сіпає золотий кульчик у вусі – сердиться на талісман, що не вберіг цей пишний день від горя; людно в хаті, чутно шепоти: «Кермо заклинило, скинуло на закруті під талбу». Василько не плаче, лише злякано позирає то на мертвого на столі, то на живого на картині батька й ще не усвідомлює, що віднині тато залишиться жити лише там, на стіні… Оксанка не знає, чим зарадити, бо ж і її тато теж цього не знає: він тільки то стискує, то опускає руки, і дівчинка, щоб якось продовжити добро цього дня, яке раптом обірвалося, шепоче до Василька:

      – Чуєш… Як виросту – буду твоєю княгинею…

      …Люди вже атакують віконечко каси, ніби від тієї дівчини з чорнявою голівкою у цю мить усе на світі залежить – галасують жінки, і навіть Сатана забула про свій всесильний отченаш, найдужче за всіх обурюється на транспортні непорядки:

      – Бо то вп’ється, ади, залізе під капот і свічки в радіаторі шукає.

      «Збагачення говірки сучасною лексикою», – констатує у думках Оксана.

      Чоловіки – ті спокійніші. Якийсь парубійко з буйним чубом, що спадає з-під кашкета на чоло, сидить на лавочці біля старшого ґазди, що спокійно пихкає люлькою. Оксана впізнає мельника: золотий кульчик у лівому вусі і живіт, немов борошном напханий, – сидить парубійко, шукає руками по кишенях і без угаву теревенить, що гроші – то пусте, а документи – річ дуже важлива, і якби він загубив гроші, то б і не скривився, а от десь не може знайти документа, а це вже, казати, біда.

      – Ти такий, парубче, якби-сь учора трохи коло горілки посидів, – каже мельник.

      – Та посидів’єм, сидів, ая…

      – З якої утіхи чи, мо’, біди, най ся преч каже?

      – Тато слабують, не з утіхи, вуйку.

      – Ба що йому?

      – Ноги болять.

      – А кілько татові років?

      – Та вже за дев’ядесять.

      – Е-е, такі ноги мають боліти, не бери собі, хлопче, туску до серця.

      Ну де таке вичитаєш? Отак сиди, слухай, підслуховуй і тільки записуй. Доцент Дуліба завжди невдоволений студентами: холості записи, збиті фрази, не вміють до людей підійти. А то ж важко, майже неможливо записати від людини живу мову опитуванням. Це ж треба так зжитися з людьми, щоб вони не зауважували ні тебе, ні блокнота у твоїх руках.

      Он міст через Черемош – туди дорога з Устєрік до Красноїлля. Ходили туди з Дулібою, там донині стоїть маленька хата-читальня, в якій працював Гнат Хоткевич із своїм гуцульським театром. Студенти зустрілися із старенькою вдовою письменника, вона щоліта приїжджала сюди на відпочинок. Розповіла таке. Потрапив Хоткевич сюди вперше саме на престольний празник. Вийняв з кишені записник, ходить від гурту до гурту, слухає та все занотовує, а гурти тануть, тануть, дивиться Хоткевич – спорожнів майдан. То довелося йому роками тут сидіти, поки…

      «Це