Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.. Роман Іваничук

– «Устєріки» – сама собою про це свідчила. І ще у словах касирки – це теж вловила Оксана – прозвучав сумнів, чи той автобус взагалі прийде з Яблуниці, бо по Білому Черемошу нині вдосвіта пронеслася повінь і могло десь розмити дорогу.

      Сіла на валізку й чекала терпляче, а люди тиснулися все ближче до касового віконця, ніби від цього залежало – пошкодив Черемош дороги й мости чи ні, гомоніли про нічний хмаролом.

      Оксана слухала ті розмови неуважно, а вони мимоволі записувалися на стрічці пам’яті, як тоді у зошит, коли під керівництвом доцента Дуліби збирала діалектологічні матеріали і ні разу й не подумала, що колись їй доведеться їхати на вчительську роботу у те саме Довгопілля, де в дитинстві зачарували її гори, а в юності зародилося щемке бажання стати науковцем-діалектологом.

      – То Яблуниця, скажу вам, така, аби ся світила! – пробурчав збоку невдоволений голос старої жінки.

      «“Аби ся світила…” Що означають ці слова, – мимоволі задумалась Оксана. – Лексичний матеріал позитивний, а з тону – проклін… Щоб прийшла на неї посуха… Щоб вирубали довкола ліс… Щоб буря позривала дахи і біліли крокви… Чи щоб згоріла – і так засвітилася?»

      – А що вам та Яблуниця лихого вчинила? – чийсь голос з гурту.

      – А то що і всюди – Господа Бога там давно забули.

      – Та ви такі, що за всіх годні відмолитися.

      – А що – не відмолила? Цеї ночі сатана летів горами, то я вже такий отченаш знаю…

      – Якбись-те були навчили того отченашу яблуницького шофера, то, може, борше приїхав би.

      – А він також сатанинський, ая!

      Харючка? Оксана повернула голову в бік, звідки долинав буркотливий голос: на м’якому мішку, мабуть, з овечою вовною, сиділа гачконоса жінка з очима біснуватої. Так, та сама пліткарка й святенниця, яку у Довгопіллі прозивали Сатаною!

      І хоч з нею в’язався спогад про перший тяжкий день у житті Оксани, все-таки зринув у пам’яті той день, бо починаючись, він не знав, який буде його кінець.

      Подібні дні трапляються, мабуть, раз на вік, та й то, напевне, не у всіх – так чітко виписані в природі й людях. Скільки їх минає – блідих, невиразних, байдужих; нічого в пам’ять не вкарбують: ні контура гори, ні рис людського обличчя, ні слова, ні звуку. А тоді – з самого ранку…

      Жовтий круг сонця, заблуканий між перистими хмаринками, уперто спинався на Тарницю, тяжко будилися з дрімоти гори, ліниво дихали голубими випарами. Небо відкарбувало синявою профіль тата, а він, збуджений, рішучий, мовив до господині: «Василино, пригляньте за Оксаною» і подався з мольбертом у гори – вчора тато нервово змивав полотно, не вдавалось щось там у нього; господар Іван ще вдосвіта пішов уверх по Черемошу на сплави; Василина мовила оте своє ласкаве й згідливе: «Та що робити, з Васильком буде Оксанка, а ви собі йдіть, ідіть, бо що робити…» І поквапилася на полонину доїти корів.

      Путівець біжить між вільховими кущами понад рікою, путівцем лопотять дві пари босих ніг; гоп – дві пари босих ніг перескочили вузьку млинівку, що протяла низький