Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.. Роман Іваничук

моєї дружини, котрими вона несвідомо хотіла повернути мені втрачену волю: «Ти так стомився, поїдь кудись». – «Я вже давно у від’їзді, давно!» – вигукнув я, не знаючи, на кого серджусь.

      Ми втекли, а світи наші потягнулися за нами, безсоромно спостерігаючи наш шал, і насміхалися: ми ваші дітища, і нікуди ви від нас не дінетесь!

      «Ти виграла битву з двома сильнішими супротивниками, – нашіптував мені мій світ, коли я, щаслива й заспокоєна, лежала в гіркій траві і дивилася в небо, – а тепер з ким поділишся мною? Кинеш половину, мов дуельну рукавичку, мужеві, а чи всього принесеш у жертву своєму коханому, як його вірна дружина?»

      Я стояв, спершись спиною до стовбура сосни, і думав:

      «Ми допомогли одне одному стати самими собою, а могло б цього й не відбутися, коли б не зустрілись. Ми тепер міцно утвердились у своїх світах. А коли поєднаємося, кожен втратить щось від себе – без взаємних втрат ми не сумісні. Ми стали надто сильними, щоб співіснувати».

      Ми чули ці нашіптування, добре чули, але нам випав один день, який ніколи не повториться, як би ми своє життя потім не влаштували. Тому затлумлювали голоси наших розумів і сумлінь поцілунками, а заглушити не могли, і чим швидше кінчався день, тим відчутніше усвідомлювали, що наші поцілунки – це плата одне одному за вчинене, а не завдаток на майбутнє; забігали в під’їзди і доціловувались – не з радості перед завтрашнім днем, а з туги перед прощанням.

      Ми згадали про хліб, ішли відчужені, а я ще вмовляла себе:

      «Я готова віддати йому свого світу половину…»

      Я почув її жертовну обіцянку і мовчки відповів:

      «Не маю права відбирати того, що подарував, і тобі не віддам узятого від тебе. Воно уже – моє».

      «Він не зуміє ні віддати, ні прийняти. Він мусить вивільнитися, щоб міг шукати і знаходити нове… А я – хіба інакша?»

      «Вона не поступиться мені своїм, як би не клялася нині. Переможе мене або покине».

      Ми стояли над хлібом і запитували одне в одного: що буде потім?

      «Я малював радість, тепер малюватиму тугу».

      «А я й не знаю, що буде зі мною – розбудженою і сильною».

      А обоє думали одне: а може, ми найкраще володіємо одним талантом – будити інших із спокою, розбурхувати, сердити, спонукувати, заражувати невдоволенням, а коли той інший, розбудившись, видобуває з себе щось більше, – гнатися за ним, доганяти і вчитися вже в нього?

* * *

      Дівчина-продавчиня розчаровано дивилася на них обох, а коли в магазині спорожніло, підійшла з ножем і розрізала буханець надвоє.

      Тонконогий лошачок

      Донині він ні на крок не відступався від кобили, світ його обмежувався пругким маминим животом, і більше нічого не бажав для себе лошачок, крім теплих цівок солодкого молока й запаху маминого поту, бо ще йому не пахли ні трави, ні квіти, ані листя – і шия не зводилася вгору, до неба, а лише вигиналася донизу – під живіт, до дійок, а деколи до кобилячих рухливих губ, якими вона м’яко обмацувала лошачка, дихаючи на нього пережованою травою.

      У загорожі, де паслася кобила, набираючи