Название | Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр. |
---|---|
Автор произведения | Роман Іваничук |
Жанр | Литература 20 века |
Серия | Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо) |
Издательство | Литература 20 века |
Год выпуска | 2018 |
isbn |
Адріана думала про людину, яка колись не змогла покинути ближніх у машині над прірвою; важила і зважити не могла – було то боягузтво чи мужність?
Леонідові уявлялася сцена: п’ятеро над проваллям – і врятовує всіх один.
– Аж подумати страшно, що ми всі могли сьогодні… – сказав, складаючи губи в рурочку. – Всі…
Мовчали. Тільки Адріана пробурмотіла щось зовсім недоречне:
– Крім одного. Крім одного…
Ніхто не зреаґував на Адріанині слова. Друзі, зрештою, давно звикли до її екстраваґантності.
Одна хлібина на двох
Одного дня сталося те, що мусило статися: обоє втекли з міста. Захопили з собою тільки що народжене і з дивом усвідомлене кохання; втекли далеко від своїх світів – хотіли на якийсь час забути, як довго і трудно допомагали одне одному створювати їх; те несподіване почуття бажало вивільнитися від вантажу, з якого народилося, і постати у своїй первозданності.
Вони пробули цілий день у лісі, віддаючи одне одному лише радість, яка довго притлумлювалась працею, мисленням, пошуками самих себе: так радіють протягом дня метелики, вивільнившись з томливого дозрівання в шкаралупі лялечок, – перед продовженням життя у новій своїй сутності.
Потім, коли верталися, їм було ще замало втіхи, вони забігали у під’їзди й доціловувалися, бо день невблаганно скорочувався; обоє знали, що такого дня більше не буде: їх життя зіллється в іншу форму або ж розділиться на два окремі чужі світи.
День згасав і нагадав обом про хліб – звичайний хліб, який треба з’їсти, щоб могти завтра жити й працювати, і вони так прозаїчно – від гіркуватих трав і полохливих під’їздів – увійшли в хлібний магазин. Були ще такі єдині, що дівчина-продавчиня й не подумала давати кожному по буханцеві – подала один на двох.
Крадькома переглянулися й опустили очі, відійшли до столика й мовчки дивилися на хліб, чогось іще чекали, кожен чекав першого кроку від другого, та, видно, нелегко або й зовсім неможливо було його зробити; терпкий сум пригинав їх голови донизу, а в магазині порожніло…
Ми познайомилися випадково.
Просто зі сцени – без гриму і в домашній сукенці: грала студентку в масовці – я вибігла у фойє й очікувала антракту. В залі мав сидіти мій чоловік – наймолодший з учених-геологів і, як беззастережно визнавали його співробітники, найперспективніший серед них; за рік моєї праці в театрі я не могла дочекатися, коли він викроїть три години, щоб оцінити мої здібності. А втім, я спеціально ніколи його й не запрошувала: хвалитись не було чим, ролей мені ще не давали, проте мене завше діймала гіркота, що він не здогадається сам…
Вдома, у кабінеті мого чоловіка, часто збиралися на каву його товариші, я подавала на стіл і слухала дискусії з питань палеонтології, їхні розмови були справді цікаві, але я існувала поза ними, наче в кіно, коли сприймаєш чужий світ, розумієш його, а участі в ньому не береш. Зайвою в їх компанії я наче й не була: мною