Зачарована Десна (збірник). Олександр Довженко

та це ж наш старший лейтенант.

      – А Сагайдачний?

      – Це редактор німецької газети, читав його українські статті у звільнених селах. Страх, який ненависний.

      Горе, може, хоч ти навчиш нас, недобитків невдалої історії. А коли ні – умрем, навіки загинем. Оце подумав я і довго не міг заснути. І плакав наче я, і стогнав у сні, і чухався од руських блощиць.

      14/IV[19]42

      …В першу чергу написати новелу про дезертирів, що поприходили на свою голову додому з армії, і що має з цього вийти.

      Лист до авіатора напишу сьогодні увечері неодмінно. Він потрібний народу і мені як надія, спів. Може, його видрукують листівкою і розкидають по всій Україні. Закликати не йти до війська, не піддаватись на провокації. «Буде вас, хлопці, по горах, по долинах, буде вас, діти, по чужих по країнах». Ти, льотчику, дужий, в тебе сталеві крила. Полети на Україну вночі (нрзб), розвій по ній мої слова. Розкидай їх понад ланами, понад селами і містами. Хай летять вони весінніми птицями до рідних наших хат.

      Це повинна бути своєрідна новела сторінок на шість-вісім.

      Це заклик не піддаватися на німецьке обдурювання. Не радіти клаптикам земельним, бо інтереси наші ширші і цілі дальші. Про дезертирів.

      Лети, синку, на Вкраїну.

      Подивися на Дніпро, на київські кручі…

      До статті про жінку:

      Мала мати одну дочку

      Та й купала у медочку.

      В оповіданні про дезертирів пригадати розмову з хірургом.

      – Кину все, візьму зброю і буду трощити все, що попадеться під руку.

      – Як то все?

      І т. д.

      Вони де в чім погоджувалися, і це ще більше озлобляло їх і розпалювало їхню непримиренність.

      Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться вони з усіх нетрів, далеких далекостей нашого Союзу і заповнять її замість померлих од ворога, од мору, од кулі і петлі? Чи так і лишаться там, а на наші руїни наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину. І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно.

      14/IV1942

      Як мені жалько. Я не член Комуністичної партії. Написана і анкета, і біографія, а подати у фабричну ячейку нікому. Я не бачив там чистих рук. Горе мені.

      Буду ж я виконувати, мабуть, до смерті партійне Ленінове діло в безпартійних лавах. Нехай мерзота… робить своє каїнове діло. Хай ненавидять і плямують мене. Під моїм українським дубом їдять жолуді… свині й шакали. Може, так і треба, «бо немає Господа на небі». А суржики з начальства? Та цур їм, горепакам…

      «Серце моє трудне, чого ти бажаєш? Що в тебе болить?»

      Партизани ловили дезертирів плаксивих і тих, що втратили віру в перемогу, хто вирішив «не тратить сили і спускатись на дно»…

      Жінки убивали дезертирів. У жінок сини й чоловіки в армії. Вони убивали дезертирів кілками.

      К. – наркомгузно.

      «Потім мене «перекинули». Далі я був «перекинутий». Потім мене «перебросили». Потім я «одкріпився», «прикріпився», «ув'язався».

      Перекиданство – велике наше зло.