Зачарована Десна (збірник). Олександр Довженко

на «фашистському» письменнику Стефанику!

      14/IV[19]42

      Бабу розстріляли за те, що вона збирала колоски у полі в неділю.

      Заводять у школу (коло класної дошки з дитячими написами) коней.

      У клубі-школі церква. Сторож – конюх-піп. «Молітеся, дядьку Левко».

      14/IV[19]42

      Учора знову писав «Зачаровану Десну» і знову плакав.

      Я плакав ранком і, читаючи хлопцям (Малишку, Самченку, Пустовойтову і Воскрекасенку), сміявся і плакав і був од схвильованості розслабленим цілий майже день. Приїхав з армії Микола Дудко…

      – Ви знаєте, у нього німці вбили матір, сестру, жінку і дитину. У нього вже є орден.

      – Орден? Болячка у нього є. Уже на все життя.

      – Правда. Він аж тремтить увесь, коли розказує…

      – Так вони захватили його да й розстріляли. А потім і їх ото піймали і постріляли всіх до одного.

      – Отак постріляємо одне одного, як продержаться німці з рік. І вже тоді не буде винних, чисто буде, куди не глянь.

      Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні. Нема другої України. Нема.

      – Тікаєте, сукині сини?!

      Дід перевозив човном через Десну командирів з німецького оточення.

      – Багато я вже вас перевіз. Коли б усіх позбирати – можна було б німців побить. Сила людей тікає. (Коло села Лілієнталь.)

      Діди-перевізники – це образ епохи. Діди-перевізники через ріки. Харони. Їх багато. Вони сміливі, не бояться смерті і ніби зговорились. Сюди ж оповідання Хоменка. Ненависть і презирство діда не мали границь. «Тікаєте?!» У діда – сини командири.

      – Не знаю, чого ви оце тікаєте? Чого ви так цієї смерті боїтесь? Раз уже війна, так її нічого боятися. Вже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди. Ні в танку не заховаєшся, ні в печі не замажешся. Потопив би оце вас.

      – Спасибі, діду.

      – Іди під три чорти.

      Описати, як діда розстріляли за перевіз.

      – Стріляйте, не крутіться перед очима. Програли ви війну.

      – Чому?

      – Не скажу.

      Піймали парубка. Він так перелякався, йому так багато задали зразу запитань, він так розгубився, на нього так вороже дивилося багато сердитих очей і так навколо страшно клацала зброя, що в нього опустіла голова і не слухався язик, і він промовляв тільки кінчик запитань.

      – Признавайся, сволоч, ти дезертир?

      – Дезертир… – белькотів його язик.

      – Ти прийшов шпіонить сюди, так?

      – Так… – говорив він, як у сні.

      Він увесь час хотів плакать і всю силу потратив на те, щоб стримати плач, і не стямився, як його уже розстріляли і пішли далі.

      А прибігла мати і все життя буде тепер плакати і до смерті не взнає, за що ж його вбили свої люде.

      Описати трибуну. Нашу трибуну робили якісь невідомі майстри з якогось особливого дерева і, видно, закляли, заворожили її. Вона відрізнялася од всіх трибун тим, що на ній ніхто не міг сказати правди. Які вже було смільчаки