Обре, сховайся добре!. Костянтин Когтянц

на хлопця, що виявився дівчинкою років шістнадцяти-сімнадцяти.

      – Знаєш, а вони брехали. Не п’ять днів вона спить, а давно. Чула я щось таке.

      Драгон теж чув у дитинстві від батька про людину, яка спала кілька років, і рідні її показували за гроші.

      – Ну, я відверто зізналася – не знаю я, що робити. Вони, здається, і не сподівалися вже, так, для годиться питали. Ну, бан – той і каже – через хлопця…

      «Тарозумію я, що не через дівчину!» – мало не вилаявся Кирин. Повільна розповідь його дратувала.

      – Їм, мовляв, треба до самого гетьмана, то хай сплячий та ще один хлопець у мене залишаться – за плату, звісно. Ну, домовилися, що половину вперед…

      – А далі?! – Драгон уже не приховував нетерпіння.

      – Учора ввечері… В шинку вже тільки один Василь залишався, та ще цей содоміт…

      Очі Драгона полізли на лоба.

      – Він, коли думав, що ніхто не бачить, то спідницю начепив, картату таку.[56] Увечері, правда, був у штанах… Та не смикайся, я вже дійшла до справи. Раптом хтось по вікну – бах! Ми, ясна річ, усі туди подивилися – і не бачила я, як вони до хати зайшли, нечиста сила оця. Двоє. Люди з собачими головами. Ну, той – хоча й содоміт, але не з лайна зроблений – пістоль з-за пояса. А Василь – ніколи б і не подумала, що Василь! – йому ножа в спину. Та він усе ж таки вистрелив і одного нечистого вклав на місці – мабуть, куля срібна. Падав уже, а щось Василю сказав – прокляв, чи що? А тут ще ціла сімейка Ярошенківців – ну, про них я здогадувалася, чим вони… Семена вбили, робітника мого. А мене – у лантух, як і цю бідолашну.

      «Чому? Чому Галку взяли живою?»

      – Далі нічого не бачила, тільки чула.

      «Далі ясно. Випадково наскочили на татар, які, побачивши песиголовця, почали стріляти. А тіло його забрали з собою. Але чому тебе, шинкарко, не вбили на місці?»

      Село – досить велике – з’явилося з-за повороту річки.

      – Обличчя запни, як татарки, – порадив Драгон своїй супутниці. – А то ще хтось вирішить, що ти привид… Бабахне… Срібною кулею.

      Намагався пожартувати, але слова пролунали хмуро. Зловісно.

      «Песиголовців і звичайна куля бере. Може, й іншу нечисть не треба сріблом, вистачить олова?»

      – Постривай. Тут хтось чари творить, невже сам не чуєш?

      Кирин небезпеки не відчував, тому довелося докласти зусиль, щоб запалити ґніт на рушниці.

      – Знаєш що, давай мене слухайся: хоч я й баба, і не чарівниця я ніяка, але…

      «Але поганенький з мене чаклун. Сам знаю».

      Боян спішився, поклав сплячу дівчину на сідло (добре, що мерин такий спокійний), Галка і повела коня, а він ішов поряд з рушницею у руках.

      – Постривай, козаче… Такого коня в селі не було!

      Драгон навіть не спробував відкрити вогонь (біс його знає, може, і справді тут срібна куля потрібна, та й півсела збіжиться на постріл) – витяг чекан.

      – Ти що, Бояне? Своїх б’єш, аби інші боялися?

      Дівчина, яка з’явилася замість жеребця (просто був жеребець, а стала дівчина), дивилася на Кирина таким поглядом, що козак раптом згадав: останній раз він був з жінкою ще до знайомства з Боярином. Задовго до нього.

      «Вона

56

Із зрозумілих причин Галка ніколи не бачила шотландських горців.