Варан. Марина и Сергей Дяченко

За півреала умільцям голову стинали. Намалюють райдугу на папірці, обіллють воском… Уночі на базарі втуляють простакам… А вдень, коли не сліпий – видно ж, що підробка… А цю я не відрізнив би! І тепер у руках держу – не йму віри… Сядь, Ховраше…

      І, мов не здужаючи встояти на місці, його світлість князь Круглоіклівський накинув по залі ще два стрімких кола.

      Варан бачив князя раз або двічі, та й то віддалеки; тоді на князеві був парадний головний убір і високий, розшитий золотом комір. І звісно ж, Варан не сподівався – та й не бажав ніколи – бачити князя так близько.

      Сто реалів лежали на столі, випромінюючи осяйне світло. Варан сидів, боячись поворушитися. Князь, здається, зовсім його не помічав:

      – Завтра поповзуть чутки… Купці відмовляться приймати купюри по сто реалів. Почнуться заворушення, паніка… Шахраї, що прибули до нас з усіх країв світу, неодмінно цим скористаються… Сьогодні в скарбниці нема жодної фальшивої купюри – а що буде завтра? Завтра Грошовий Будинок повалиться, мої любі, його знищать юрмища міняльників…

      Він зненацька повернувся до Варана й уп'явся в нього впритул, і стало зрозуміло, що показна князева байдужість до Варанової персони – не більше ніж гра. Його світлість чудово знав, хто винен у всіх злигоднях Круглого Ікла; довге сиве волосся, здавалось, могло от-от стати сторч:

      – Хто дав тобі сотку?

      – Я знайшов її в морі!

      – О-от, – князь знов одвернувся, начеб утративши до Варана інтерес. – Але ж наш пан маг уже дав знати своїм, у столицю… Імператорській скарбниці однієї оцієї голови, – він махнув рукою в бік Варана, – буде замало. Вона захоче мати вашу голову, розслідувачу Ховраше. І голову головного судді Біломідія… До речі, де Слимак?

      Варан остаточно збайдужів до того, що відбувається.

      Його голову пущено на брухт; його душі оголошено присуд. Він ніколи не побачить суцільних хмар, осяяних сонцем зверху, ніколи не побачить Нілу… Ніколи не пірне в тепле море. Ніколи не злічить зірок.

      І зробилося байдуже.

* * *

      Його не стали страчувати одразу. І навіть допитувати більше не стали. Відвели до крихітної кімнати з циновкою з сухих водоростей; опустившись на колючу підстилку, Варан згадав «горище» й Нілу, і від цього його байдужість змінилася на тугу.

      Минув день, а може, два – адже сонця під землею не було, тільки олійна лампа. Варан лежав, дивлячись у темну стелю, і згадував кожний заворот, кожний грот, кожний поблиск на стелі підводних печер.

      Годували стерпно. Хоча Варану їсти все одно не хотілося.

      Третього дня – а може, другого? – його знову відвели до судейської печери, але не на оголошення присуду, а на зустріч із юною аристократкою, у чиїй кімнаті, коли вірити її словам, цілий рік цвітуть п'ять трояндових кущів.

      Цього разу аристократка мала вигляд куди менш упевнений, її супроводжував батько – крижастий бородань у плащі з золотою оздобою на комірі й пелені.

      – Я кидала йому монети, – казало дівча, дивлячись у підлогу. – Він пірнав. Я кинула шестинку, потім третинку. По третинку він стрибнув,