Варан. Марина и Сергей Дяченко

нудну прогулянку… Я згодна це подарувати вам, коли ти мене трошечки розважиш.

      – Як?

      – Я дуже люблю дивитись, як пірнають по різні речі. По монетки. Дивись, отут у мене третина реала… Лови!

      Вона жбурнула монетку, і Варан стрибнув перш, ніж устигнув подумати.

      Третина реала – світла монета і досить велика. Варан бачив, як вона занурюється, метушливо похитуючи круглими боками. Він пірнув сторч головою, за декілька ривків досягнув монетки – але не влучив, і вона вислизнула з долоні. Він шарпонувся глибше і тоді таки її піймав; стиснувши монетку в руці, він запізно второпав, як це мало. Третина реала – для того, щоб купити Нілі намисто, треба пірнати триста разів!

      Йому захотілося розтулити руку, але він стримався.

      Під водою було світліше, ніж у гроті. Варан бачив палаючу під сонцем поверхню ззовні, бачив черево скелі в зелених плямах водоростей, бачив тьмяну, мов натягнений риб'ячий пухир, поверхню грота всередині. Йому не хотілось повертатись до примхуватого розпещеного дівчиська, у чиїй владі йому належить пробути ще якнайменше годину. От якби він був рибою…

      Він повернув голову – і побачив.

      Маленька райдуга у воді. Світлий прямокутний папірець. Точніше, не папірець, а…

      Вони не тонуть у воді й не спливають. Якщо їх притопити – так і будуть дрейфувати слідом за течіями. А в нетечі – нерухомо лежати, наче листочок зелені в рибному желе.

      Скарби, сказав голос Ніли в голові. Тут повно скарбів, сховків… Княжа скарбниця… Схрони контрабандистів…

      Варан рвонувся, боячись, що мана розвіється і грошовий папірець, що пливе в шарі води, виявиться всього лише сонячним зблиском. Кинувся, викинув уперед руку, схопив…

      Пальці відчули цупку, м'яку, приємну на дотик тканину грошей. Варан розгорнув купюру, придивився…

      Сто реалів! Сто реалів! Сто!

      Він зрозумів, що йому не стає повітря. Що до поверхні ще плисти й плисти, а груди вже розриваються. Що він зараз потоне з грішми в руці…

      Вирвавшись головою на поверхню, він довго кашляв, задихаючись, відчуваючи, як кров припливає до щік.

      – Дістав? – нетерпляче питала аристократка. – Я вже думала, ти втопився… Дістав чи ні?

      Варан, не маючи сили вимовити й слова, помотав головою.

      – І це ті славетні норці! – протягнула аристократка, не ховаючи розчарування. – Мало не втопився, а все одно не дістав…

      Варан кашляв. Сто реалів пекли гарячково стиснуту долоню. Раптом помітить, спитає: «Що там у тебе?»

      Схопившись рукою за вуздечку Туги, він непомітно переклав гроші в кишеню штанів.

      Решта подорожі минула, наче в мутній воді. Аристократка все чогось вимагала, на щось скаржилась, била п'ятами бідну Журбу; змійсихи нервувалися все сильніше. А Варан, зовмерши в сідлі, бачив тільки одне: як він простягає ювеліру сто реалів. Не Нілині очі, коли вона побачить подарунок, не перемигування вогників у білих і голубих каменях – а ювеліра, що дивиться на сто реалів у Варановій руці. Сивого, засмаглого горні з вицвілими бровами й залисинами на лобі.

      Обтяжлива