California Man. Володимир Худенко

СЕНСОРІВ, П’ЯНОЇ МЛОСТИ ЧУЖИХ ДРІМЛИВИЦЬ, СКРИПІВ ВИТОКУ ПАМ’ЯТІ, ЛАГІВ І ХИБ, МИЛКИХ ГЛІТЧІВ…

      – Даруйте…

      Сказав отой голос, і індикація прояснилась. Вона побачила власника голосу під щільним кольористим масивом даних. Дані розсмокталися, округлилися і прилипли сяючими текстурами до його лиця… Хлопчина, підліток із невинним здоровим обличчям і смішною кіскою, що звисала на плече, одягнений у вицвілу чорну формену куртку поліції Ріно зі зрізаними пізнавальними знаками, світло-сірі джинси… Він сидів у кріслі навпроти неї, так само коло вікна.

      А вона була сонна.

      Тому, коротко зиркнувши на нього, одразу ж рефлекторно потяглась правицею до пояса – перевірити, чи контейнер на місці. Хлопчина прослідкував за її рухом і помітив під її сірим світшотом нейлоновий пояс, втиканий енергоємностями, кобуру і пластикову рукоять дорогого лазерного пістолета з фосфоричною фіолетовою бабкою…

      Манікюр у дівчини також злегка світився фіолетовим, і він замилувався її доглянутою рученькою, поки вона ковзала пальцями під кобуру… Потім він іще раз оглядів її всю. Заспана дівчина семітської зовнішності з чималими сережками-перлинками у вухах, у світшоті і коричневих ковбойських штанях…

      – Даруйте… – сказав їй ще раз.

      – Що, пробач? – спитала вона з ледь вловимим акцентом.

      І розгублено огляділась по вагону, цій дивній суміші довоєнного хай-теку і потертості пустищ. Зручні крісла з віртуальними меню, голографічні інсталяції, екрани, ядучі кольори, приємне сяйво, широченні вікна і прохід… Але от пасажири…

      Дрони шмигали в проходах, продаючи їдло та напої, дітвора гасала слідом, намагаючись вловити їх… Якийсь товстун в широкому сомбреро з насолодою вминав хот-дог роботизованою щелепою, бабця й дід дрімали в громіздких шоломах віртуальної реальності, а спотворена виразками жилава, майже лиса жінка заряджала від роз’єму свого крісла очевидно саморобну енергетичну рушницю.

      Облізлі губи цмолили із інгаляторів, а руки і протези тицяли в меню…

      – Я розбудив вас поглядом, – сказав хлопчина ще раз.

      – Що? Поглядом? – озвалась вона сонно.

      Вгляділась у вікно – там стрімко сутеніло і пустеля меркла.

      Самі лиш ховеркари охорони мигали ген віддалік.

      – Ну так. У мене чіпкий погляд… – дзеленчав хлопчина. – Дехто каже. А я на вас дивився. Як ви спали. Вибачайте.

      – Зовсім ні, я…

      – Просто ви красиві. Я й дивився.

      Вона всміхнулась.

      – Дяка.

      – Ні, насправді! – гукнув він.

      Образився чи…

      – Ну нехай. Спасибі.

      Сказала, щоб відлип, а він ізнов…

      – Ви з Ріно?

      – Що?

      – Із Ріно?

      – Ні, працюю там.

      – А я тамтешній.

      – Справді?

      – Народився там. Ви де працюєте?

      – На гідропоніці.

      – Серйозно? Інженером?

      – Охоронцем.

      – А,