Мир хатам, війна палацам. Юрій Смолич

третій рік війни, зростала дорожнеча, а заробітки не більшали, – і зовсім голодні. Кожну сусідку Марта з Меланею зустрічали привітно – кланялись низько, а тоді тричі цілували й приказували:

      – Добридень вам! Спасибі за ласку вашу. Просимо до нас на хліб, на сіль, на чарку горілки та що бог дасть. Просимо покорно, поможіть нам ізобгати весільний коровай.

      Таким чином, розпочато і найвідповідальнішу процедуру бгання весільного короваю.

      На середину кімнати винесено великі ночви, в ночви зсипано всю муку, додано скільки треба води з невеличкою домішкою самогону-первака, покладено в півнорми сала і масла, і тоді жінки – по дві за раз з кожного кінця ночов – ставали місити, а інші в цей час кришили локшину чи виліплювали верчі для оздоблення короваю. Притому жіноцтво теж завело пісню:

      У садочку та дві квіточки,

      Ніхто ж не вгадає,

      Ніхто не вгадає,

      А хто у нас коровай бгає:

      Чи з міста міщаночка,

      Чи з села селяночка,

      А чи з Києва та бурмистая —

      В сьому дому та пречистая…

      Робота спорилась. Не минуло й години, як тісто було вже готове. Проте, згідно з традицією, наймоторніші з молодиць вважали своїм обов'язком час від часу неначе підганяти немоторних і підспівували хитрої, жартівливої:

      Піч наша регоче:

      Короваю хоче,

      А припічок заливається:

      Короваю сподівається…

      2

      З Данилом на запросини, по музики та по самогонку викликався йти, звичайно, Харитон. Він вже проголосив себе старшим боярином, і на знак цього високого сану рукав його червоної сорочки був перев'язаний білою хусткою. Вони рушили по Рибальській до Кловської та Московської.

      – Ех! – казав Харитон, збиваючи далеко на потилицю свого синього кашкета з величезними крисами та манюсіньким дашком. – І жаль же мене бере, Даниле, такий жаль! Своїми словами розказати не можу!

      – І з чого жаль? – неуважно поцікавився Данило.

      Думками він був зараз далеко від Харитона – біля Тосі, і ще далі – в невизначених обрисах свого майбутнього, яке віднині починало перетворюватись на сучасне.

      – Ну як же не жаль? І який це дідько напоумив тебе з парубків та в жонаті чоловіки передчасно пертися?

      Данило почервонів. Він і сам ще стидався свого нового стану, особливо перед товаришем, з яким змалку босими ногами толочив куряву по цілому Печерську, і тому обізвався на Харитонові слова з неприхованим викликом:

      – А що?

      – Та збиралися ж ми з тобою, як мені місяць побувки закінчиться, разом їхати на Донеччину…

      – Моє слово – закон! – одрубав Данило. – Сказав, що поїдемо, значить – поїдемо.

      – А Тоську тут покинеш? – з надією похопився Харитон.

      – Хіба поміж шахтарів одружених не буває? – огризнувся Данило. – Сам же казав: у нас, на Нахалівці, можна землянку викопати і – живи собі хоч і цілим сімейством.

      – Ех! – махнув рукою Харитон і навіть розтяг