Мир хатам, війна палацам. Юрій Смолич

або спродати партію французького чорносливу – однаково, це б символізувало початок міждержавних зносин, і передчуття цього історичного факту ронило в душу голови Центральної, проте ще не державної, Ради дещицю пихи…

      – Кажіть! – над силу вимовив Грушевський. – Ту ж мить!..

      У цю мить Грушевський, вже й справді, відчув себе главою не майбутньої – тільки запроектованої, а держави пристойної, як годиться. Був він мало не тридцять років професором – людиною чистої науки, і науки не точної – історії, і тому позначався схильністю до мрій, марень та нестримного фантазування.

      Втім, підстави для марень, звичайно, були.

      Адже претендував він очолити державу від Дону до Сяну і від Курщини до Чорного моря. Росла на тих просторах пшениця – як ніде у світі; розкинулися плантації цукрового буряка – більші, ніж у всіх інших європейських держав разом узятих; стояли ліси з дорогоцінних промислових порід дерев, текли незчисленні ріки, багаті рибою, паслися череди молочних корів та отари тонкорунних овець і відгодовувались на сало – світової, незрівнянної слави! – свині беркшир, йоркшир та гемпшир. А в надрах під цією благословенною землею залягали невичерпні поклади кам'яного вугілля, залізної руди, марганцю і нафти…

      Адже Україна ще віддавна, з часу постання життя на євразійському суходолі, була місцем схрещення шляхів не лише з варягів у греки, а й з германців, романців та саксів у монголи, турки та інди: з Балтійського та Німецького морів – у море Чорне та Каспійське. З Атлантичного в Індійський океан.

      І професор уявляв вже собі в цю хвилину, як посли світових держав поспішають до нього на аудієнцію один перед одним, товпляться в передпокою, огризаючись один до одного і віддавлюючи один одному мозолі.

      Поки секретарка переказувала запрошення французькому представникові – прибути зразу, Грушевський заклопотано давав лад паперовому безладу на столі. Але розкиданих гранок «Короткої ілюстрованої історії України» він не прибрав, навпаки, добув із шухляди ще цілу купу і в поетичному хаосі розкидав де попадя: представник фривольної Франції повинен був відразу відчути, що має діло з людиною заклопотаною, до того ж і вельми вченою.

      – Ідіть, панно Софіє! – наказав він. – Зустрінете, як годиться.

      Перший посланець світу

      1

      Софія Галечко широко розчинила двері, зробила крок набік і одночасно виконала щось середнє між військовим поворотом через ліве плече та елегантним реверансом.

      Ту ж мить слідом за нею пурхнув у кімнату мсьє Енно.

      Посланець цивілізованої Франції був зодягнутий з виключною, французькою елеганцією – «комільфо».

      На мсьє Енно були мистецьки відпрасовані панталони – чорні в білу нитку, галстук «парі суар» з величезним фальшивим діамантом та строга чорна візитка – з модною осиною талією. В руці він тримав «котелок» останнього паризького фасону, тобто з такими маленькими крисами, що за них майже неможливо було вхопитися пальцями. Тримав його мсьє Енно