Мир хатам, війна палацам. Юрій Смолич

далі.

      – Ви мене потішили, панно Софіє, – сказав Грушевський, пересміявшись. – Потіште ще раз: може, вам відомо, в чому ж розходиться «товариш», – слово «товариш» він саркастично підкреслив, – «товариш» П'ятаков із «товаришем» Леніним?

      – Таки по всіх пунктах, пане професоре.

      – От бачите! – Грушевський навіть потер руки від задоволення. – А саме? Прошу вас, якщо ви поінформовані?

      – Ленін відкидає співробітництво з меншовиками, що зрадили інтернаціоналізм та підтримують війну на оборону, а П'ятаков вважає, що потрібний контакт з усіма соціалістичними партіями… Ленін висуває гасло – соціалізувати землю та передати її безкоштовно малоземельним селянам, а П'ятаков пропонує передати її в державний фонд, а там Установчі збори вирішать форми переділу землі… Ленін заявляє, що не повинно бути жодної підтримки Тимчасовому урядові, а П'ятаков обстоює, щоб Тимчасовий уряд тимчасом підтримувати, тільки змінивши його склад… Ленін закликає переходити від революції буржуазної до революції соціалістичної, а П'ятаков доводить, що це передчасно…

      Кожне повідомлення Грушевський зустрічав веселим реготом. І з чого б то цей П'ятаков причисляв себе до купки більшовиків? Він же міг би в поважній меншовицькій партії посісти місце лідера поруч з якимсь Даном чи Церетелі! А втім, зараз дуже добре, що він – в більшовиках! Нехай розколе цю чортову партію, нехай підуть більшовики один на одного з кулаками! От буде сміху!

      Галечко тим часом докінчувала викладати розходження між Леніним та П'ятаковим, видимо, старанно обігнавшись по газетах з дискусіями серед київських більшовиків.

      – Ленін, як відомо панові професорові, проголошує право націй на самовизначення – аж до відокремлення в самостійну державу. А П'ятаков, прошу пана професора, вважає боротьбу за національне визволення віджилим буржуазним забобоном: національне визволення, мовляв, справа буржуазії, а пролетаріатові воно ні до чого. Прецінь, в умовах Російської імперії, П'ятаков згодний погодитись з цією тезою – для поляків, але категорично виступає проти права на самовизначення для української нації…

      – Що?! – урвав регіт і аж підскочив у кріслі Грушевський. – Нахаба! Негідник!

      – Так, прошу пана професора! Він обстоює, що українці – не нація, а тільки – народність. Нібито українські трудящі навіть не розуміють української мови, якої, мовляв, і взагалі нема, бо її вигадали галицькі інтелігенти і, зокрема, пан професор Грушевський…

      – Хе!..

      Грушевський замірявся вже вигукнути якийсь особливо дошкульний прокльон на голову нахаби П'ятакова, але засікся, почувши останні слова секретарки. Така висока оцінка його діяльності йому лестила: честолюбство не було останньою рисою в характері чільного діяча українського національного відродження. Проте обурення переважило-таки, і він, гнівно тріпотнувши бровами, мугикнув:

      – Пан П'ятаков переоцінює мої заслуги перед українською мовою! А в решті його, гм, погляди нічим не відрізняються від горезвісної концепції