Ukrainian dream. «Последний заговор». Василь Зима

Адрес и телефон давать не буду, это не тот адрес и не те телефоны, которые можно вот так просто давать чужим людям.

      – Не треба. Знайдете мене, тільки попередьте. Ось номер, – дістав із кишені візитку. – Наберете мене. Мої телефони та адреси давати незнайомцям можна, – усміхнувся, потім скривився й приклав до губи руку – підборіддя стало червоним від крові.

      – Болит, да? Ну, езжай давай, твоя красавица тебя подлечит.

      – А Рафік як там?

      – Он боец, как и ты, он скулить не будет. В больницу отвезли. Ключицу ты ему профессионально сломал, да и челюсть вывернул лихо. Ничего, заживет, не бери в голову.

      – Мені шкода. Надовго ліг?

      – Да, месяца на два. А выйти на ринг сможет вообще не раньше, чем через полгода, – узяв Марка під руку й поволі рушив до машини. – Так что некого мне ставить на бои. Все мои ребята пока средненькие, до Рафика им далеко. Придется тебе, – зупинився і, повернувшись до Марка, усміхнувся.

      – Про що мова? – витирав хустинкою підборіддя.

      – Тебе придется в ринг выходить. Будешь со мной работать. Когда Рафик очухается, я тебя отпущу. Конечно, понравится у меня – останешься, проблем не будет.

      – А як я не захочу працювати з вами?

      – Я настаивать не буду, – відчинив дверцята джипа. – Но ты же все понимаешь, Марк, да?

      – Так, я все розумію.

      – И ты хорошо заработаешь, и я свои дела поправлю, – сів до салону.

      – А Толя як? Я ж йому обіцяв, і цим трьом, у костюмах.

      – Это мои проблемы, Марк. Все, иди давай, лечись. Я выйду на связь. – Дверцята хряцнули, і машина зникла за поворотом. Та, що стояла ззаду, тихо завелася, але з місця не рушила. Марк підійшов до «бімера», сів на заднє сидіння, кивнув головою. Вони виїхали на трасу, «мерс» прилаштувався ззаду. Коли ж до станції метро залишалося метрів із триста, «мерс» різко набрав швидкість і, обійшовши їх із правого боку, помчав уперед.

      – Брат, ну ты даешь! Я думал, так себе, студент какой-нибудь. Морду за бабу набили, так он едет к маме лечиться. А ты непрост, смотрю.

      – Простіше не буває. Я згадав, де чув твій голос!

      – Где?

      – Ти Кіріл. Ти телефонував мені на програму. Пам'ятаєш? Я Марк Лютий. Ти ще путівку виграв до Львова.

      – Марк, – він щиро усміхнувся й навіть випустив із рук кермо, стишив ходу і поплескав Марка по плечу, – я же во Львов еще так и не съездил: времени все нету. Но на той неделе, решено, еду. Беру Натаху и вперед.

      – У мене дуже добра пам'ять на голоси, – глянув у вікно. – Тут ліворуч і он біля того під'їзду.

      – У меня в этом доме друг живет, – пригальмував, вимкнув фари, мовчав. – Слышь, а че на тебя черные наехали, у тебя с ними какие-то непонятки? И вообще, ты с ними какими краями пересекся?

      – Довга розмова, Кіріл, – дістав із кишені гроші.

      – Спрячь деньги. Ты меня обидеть хочешь?

      – Ні, – м'яв купюру в руках. – Кіріл, ти про того хлопця пам'ятаєш?

      – Какого? – дістав цигарку, затягнувся.

      – Малого. Ти його батька вбив.

      – А, про пацаненка? Да, я помню. Только нет его, пацана того.

      – А що з ним?

      – Хрен