Перейти темряву. Ірен Роздобудько

Міку – він чує, як Льоля тремтить, як калатає її серце. Міка хоче захистити Льолю від суворого міліціонера, але не знає – як. Його ж не питають! Якби запитали, він би пояснив, що мама просто захотіла трохи політати.

      Льоля цілує, гладить по голівці Міку, говорить до нього лагідно, ледь стримуючи сльози:

      – Не хвилюйся, золотенький. Я заберу тебе до себе. А мама… вона…

      – Полетіла? – підказує Міка.

      – Так… так… – розгублено повторює Льоля і знову гладить хлопчика по кучерях. – Я зроблю для тебе все, що захочеш… Хочеш, підемо на ставок?…

      – Ні, – крутить головою Міка.

      – А що ти хочеш?

      – Можна я доїм морозиво? – ледь чутно вимовляє він…

      Частина перша

* * *

      «Сьогодні, напевно, мій день», – думала Марта, упевнено йдучи центральною вулицею міста.

      Дійсно, з самого ранку без зайвих проблем, які майже щомісяця виникали при спілкуванні з бухгалтерією, вона отримала чималу суму відпускних. І одразу ж придбала білу сумку, саме таку, яка пасувала до її білого сарафана. А ще вдалося без черги заплатити на пошті квартирний борг за три місяці.

      Але не це було головним! Просто вона відчувала на собі приязні погляди перехожих, поглядала на своє відображення в склі вітрин, і воно, це відображення, їй подобалося. Навіть дуже. А тому треба було зробити ще один крок: на розі центральної та бічної вулиць вона давно примітила невеличкий магазинчик одягу, у який їй давно кортіло завітати.

      Він приваблював тим, що там, за склом вітрини, на двох довгих елегантних кронштейнах у стилі хай-тек, установлених один проти одного, висіли ексклюзивні вироби – жіночі сукні та чоловічі костюми найвідоміших іноземних фірм, і, як зазначалося на рекламному щитку, вони були тут тільки в одному екземплярі.

      Марта ніколи не наважувалася зазирнути в цю крамницю, але сьогодні вирішила хоча б прицінитися до дорогих суконь – чи потягне таку покупку її гаманець? Вона точно знала, що не потягне. Навіть на один рукав не вистачить. Але, зрештою, треба хоч один раз поцікавитися, щоб заспокоїтись, а не поглядати на ту вітрину, як кіт на сало. Головне, – поводитися впевнено.

      Марта рішуче відчинила двері. Одразу ж почула мелодійний перегук дзвоників, що висіли над дверима.

      – Добрий день! – привіталася з нею люб’язна молода продавчиня. – Вам допомогти?

      Марта розуміла, що так спілкуватися з потенційними покупцями вимагають правила етикету, що це правильно і, навіть, необхідно, але нав’язливий сервіс дратував її та ніби зобов’язував зробити покупку. Марта знала: щойно вона починає спілкуватися з будь-якими торговцями, як непотрібна річ – у неї в кишені! Такий уже дурний характер – не може пручатися! Тому вона зробила суворий вигляд обличчя.

      – Дякую, я подивлюся сама!

      На відміну від настирливих ринкових торговців, чемна дівчина одразу ж знову сіла в своє кріселко.

      Марта підійшла до кронштейна, і з задоволенням почала перебирати одяг, який навіть на дотик здавався зітканим з пелюсток або сплетений