Міжзоряний мандрівник. Джек Лондон

згадувалося, що колись, гордовито сидячи на чомусь високому, я чув усі ці стогони та зойки.

      Згодом, як ви довідаєтесь, я пригадав, що то був стогін і лемент галерних рабів, прикутих до лавок, і чув я його, сидячи на кормі римської галери, що пливла в Александрію. Я тоді був начальником військового загону і їхав до Єрусалима. Проте про це я пізніш розкажу… А тим часом…

      Розділ ІV

      Тим часом вигадана підготовка до втечі скувала жахом увесь карцер. Протягом нескінченних годин чекання мене не залишала думка, що і я піду за іншими, що й мені доведеться відбути все те пекло, яке відбули інші, що мене так само притягнуть напівживим калікою і шпурнуть на кам’яний діл за залізними дверима моєї камери.

      І ось вони прийшли по мене. Брутально, безжалісно б’ючи й лаючи, потягли кудись, і врешті я опинився перед капітаном Джемі, начальником в’язниці Есертеном і десятком найманих катів, що тільки чекали знаку почати свою роботу. Проте їх послуг і не треба було.

      – Сідайте, – звелів мені начальник Есертен, показуючи на міцне дерев’яне крісло.

      Я був хворий, виснажений із голоду й спраги, змордований побоями, що їх зазнав після п’яти діб карцеру та вісімдесяти годин пекельної сорочки. Я був пригнічений нашою гіркою долею і жахався того, що зі мною зроблять, бо ж бачив, що зробили з іншими, – і я, жалюгідний, тремтячий недобиток, колись професор агрономії в спокійному університетському місті, не наважувався сісти в крісло.

      Начальник Есертен був високий і дужий чолов’яга. Він схопив мене руками за плечі. Я був соломинка проти нього. Він підняв мене і швиргонув у крісло.

      – Тепер, – промовив він, коли я намагався трохи звести дух і притлумити біль, – кажи все, Стендінгу. Викладай усе, що знаєш, коли хочеш зберегти свою шкуру.

      – Я не знаю, що сталося… – почав я.

      І далі не пішов. Він заревів, підскочив до мене, підняв догори й знову шпурнув у крісло.

      – Не дурій, Стендінгу! – промовив начальник – Признавайся чесно, де динаміт?

      – Я нічого не знаю ні про який динаміт, – відповів я. Він знову підняв мене догори й кинув у крісло.

      Я витримав багато всяких катувань, але тепер, коли я думаю про них серед тиші останніх своїх днів, те шпурляння видається мені найжахливішим. Міцне крісло поступово розпалося вдрузки.

      Натомість принесли нове; невдовзі й воно поламалося. Приносили все нові й нові крісла, і допит про динаміт тривав далі.

      Коли начальник стомився, його заступив капітан Джемі. Після нього наглядач Моноген почав трощити крісла моїм тілом. І ввесь час: динаміт, динаміт, де динаміт? А його ж не було!

      Дійшло до того, що я ладен був пожертвувати більшою частиною своєї безсмертної душі за кілька фунтів динаміту, які б міг їм показати.

      Не знаю, скільки крісел було розбито моїм тілом. Часом я непритомнів, і врешті-решт усе злилося в суцільне моторошне марево. Назад мене і несли, й волокли, й підштовхували поночі. Коли я опритомнів, то побачив у себе в камері стукача. То був миршавий,