Міжзоряний мандрівник. Джек Лондон

ясне й певне. Уся організація цієї в’язниці безглузда! Ви – політик. Ви вмієте плести політичні інтриги з гультяями, що сидять по сан-франциських шинках, та здобувати негідникам тепленькі місця, такі, як оце ви посіли. Та ви не годні сплести доброго джута. Ваші майстерні на п’ятдесят років відстали.

      Чи варто переказувати цю тираду? Бо то справді була тільки тирада. Я показав йому, що він дурний, а він із цього переконався, що мене годі виправити.

      Дайте собаці погане прізвисько, то… ви ж знаєте приказку. Отже, начальник в’язниці Есертен остаточно закріпив за мною назву невиправного. Не раз провини інших в’язнів звалювали на мене, і я приймав за них кару; мене кидано в карцер, на хліб і воду, або підвішувано за великі пальці так, щоб ногами я тільки ледь торкався підлоги, на довгі години, що видавались мені довшими, ніж кожне з колишніх моїх життів.

      Розумні люди бувають жорстокі. А дурні люди – жорстокі до нестями. Усі тюремники: від начальника й до останнього наглядача – були тупі потвори. Послухайте, що вони зі мною зробили. У тюрмі був один в’язень-поет – справжній виродок із безвільним підборіддям і широким чолом. Він потрапив сюди за фальшування грошей. Він був боягуз! Донощик! Стукач! Трохи загострі слова, як на професора агрономії, але той професор навчиться ще й не таких слів, якщо замурувати його в тюрму на все життя!

      Поета-фальшивника звати було Сесіль Вінвуд. Суджено його не вперше, але тому, що він скавучав, як нікчемне цуценя, останнього разу його засудили тільки на сім років. Добра поведінка могла скоротити йому й цей термін. Мене засудили на все життя. Проте цей плюгавий виродок, щоб вигадати собі кілька нікчемних років волі, домудрувався додати чималу частку вічності до мого й так довічного ув’язнення.

      Я оповім по черзі, як розвивалися події, хоч сам лише згодом довідався про них. Цей Сесіль Вінвуд, щоб запобігти ласки старшого наглядача, а відтак і начальника тюрми, департаменту помилувань і самого губернатора Каліфорнії, вигадав, ніби в’язні задумали втечу. Тепер запам’ятайте собі три речі: 1) Сесіля Вінвуда ненавиділи його товариші-арештанти. Жоден із них не побився б з ним у заклад навіть на унцію тютюну у ловах блощиць, що було найулюбленішою розвагою серед в’язнів; 2) я був собакою з поганим прізвиськом; 3) для того, що Сесіль Вінвуд задумав, йому потрібні були собаки з поганими прізвиськами, довічно ув’язнені, запеклі й невиправні.

      Проте довічно ув’язнені також його ненавиділи, і коли він прийшов до них зі своїм планом масової втечі з тюрми, вони зареготали йому в вічі й відвернулись, вилаявши його, бо знали, що він стукач. Та врешті-решт він таки пошив їх у дурні, цих сорок чоловік, найрозумніших і найхитріших з усіх в’язнів. Він приходив до них раз у раз, торочив про те, як багато може зробити, маючи довіру в канцелярії тюрми й дозвіл брати ліки з в’язничної аптеки.

      – Доведи, – сказав йому горянин Біл Годж, прозваний Довгалем, довічно ув’язнений за пограбування поїзда. У в’язниці він палав одним бажанням, одною думкою –