Міжзоряний мандрівник. Джек Лондон

французькою, і то добре. А я, Дерел Стендінг, що пише тепер ці рядки у відділенні для вбивць у Фолсомській в’язниці, знав французьку мову лише в обсязі програми середньої школи, тобто читав, але розмовляти зовсім не міг. Я не вмів би навіть вимовити як слід французькі назви у меню.

      Та вернімося до мене в кімнату. Понс був маленький худенький дідок. Він народився в нас у домі, я це знав, тому що того дня, який я описую, випадково про це згадували. Він мав добрих шістдесят років. Був беззубий, але бадьорий і моторний, дарма що кульгав, якось кумедно підскакуючи. Проживши з нами ціле своє життя, він дозволяв собі бути з усіма запанібрата. Він служив у мого батька ще раніше, ніж я навчився ходити, а як батько помер, то він перейшов до мене. Саме того дня Понс оповідав мені про це. Ногу йому скалічило на війні в Італії, під час кавалерійської атаки. Ледве він устиг був витягти мого батька з-під кінських копит, як його вдарили списом у стегно, і він сам попав під копита. Батько, бувши при пам’яті, але безпорадний через рани, бачив усе те. Таким чином Понс здобув собі право бути мало не зухвалим із нами, принаймні зі мною, сином мого батька.

      Понс докірливо похитав головою, побачивши, як жадібно я п’ю воду.

      – Чули, як вона кипіла мені в горлі? – засміявся я, віддаючи йому порожнього кухля.

      – Викапаний батько! – безнадійно мовив він. – Проте ваш батько згодом усе-таки дечого доброго навчився, а ви навряд чи навчитесь.

      – Еге, навчився, коли йому живіт не давав пити, коли від одного ковтка його аж вивертало, – дражнив я старого. – Не штука не пити, коли не годен!

      Поки ми розмовляли, Понс поскладав біля ліжка те, що я мав сьогодні одягти.

      – Пийте, пийте собі, пане, – мовив він, – вам не завадить. Помрете із здоровим шлунком.

      – Ви хочете сказати, що він у мене залізний? – Я вдавав, ніби не розумію, на що він натякає.

      – Я хочу сказати… – почав він знову, але, збагнувши, що я його дражню, замовк, надув свої поморщені губи й повісив на бильце стільця мій новий плащ із соболів. – Вісімсот дукатів, – ошкірився він, – тисяча кіз і сотня ситих биків за плащ, щоб вам було тепло. Цілих два десятки ферм на спині мого шляхетного пана.

      – А ось тут ціла сотня добірних ферм, та ще й замок або два на додачу, а то й палац, – сказав я, торкаючись рукою до шаблі, що її він саме клав на стілець.

      – Ваш батько також здобув усе дужою рукою, – дорікнув Понс, – але він умів берегти здобуте.

      Старий замовк, зневажливо показуючи на мій новий червоний атласний камзол, – надзвичайно гарний, тільки дуже дорогий.

      – За оце шістдесят дукатів! – не вгавав Понс. – Ваш батько радше б віддав усіх кравців та юдеїв із цілого християнського світу на потіху сатані, аніж заплатив би такі гроші.

      Отак весь час, поки ми вдягались, тобто поки Понс допомагав мені вдягатись, ми з ним під’їдали один одного.

      – Я бачу, що ви, Понсе, не чули останньої новини? – хитро закинув я.

      Старий нашорошив вуха. Він любив усякі плітки.

      – Останньої