Міжзоряний мандрівник. Джек Лондон

було не що інше, як чудна оргія уяви, яка буває тоді, коли людина сп’яніє, чи коли марить, чи навіть у звичайному сні.

      Я весело ширяв собі небесними просторами, і ось якось моя паличка не торкнулася одної зорі. Ураз я зрозумів, що вчинив великий гріх. І тієї ж миті мене приголомшив удар, потужний, владний, невблаганний і неминучий, як залізна п’ята долі, аж луна покотилася всесвітом. Уся зоряна система заіскрилася, завирувала і спалахнула полум’ям.

      Тіло моє шматнула гостра, рвучка мука. Я знову був Дерел Стендінг, довічно ув’язнений, що лежав у пекельній сорочці. Я знав, через що повернувся назад. То Ед Морел із камери номер п’ять покликав мене своїм стуком.

      Тепер я спробую пояснити вам, як для мене розтягнулися час і простір. Потім, через кілька днів, я спитав Морела, що він тоді хотів мені сказати. Виявилося, що він просто запитав: «Як ти там, Стендінгу?» Він стукав дуже швидко, користаючись нагодою, що наглядач був у іншому кінці коридора. Ще раз скажу: стукав він дуже швидко і, – зверніть увагу! – між першим і другим стуком я був ще геть далеко, я мандрував ще міжзоряними просторами, одягнений у легке вбрання, і торкався скляною паличкою кожної зірки, я ще мчав до тих неосяжних формул, що з’ясували б мені остаточну таємницю буття. І як перше, минали цілі сторіччя. Тоді почувся поклик – тверда п’ята долі, і гостра, рвучка мука повернула мене знову до моєї камери в Сан-Квентіні. То Ед Морел постукав удруге. Проміжок між першим та другим стуком не міг бути довший як півсекунди. А для мене так неймовірно розтягся час, що за ці півсекунди я промандрував між зорями цілі сторіччя.

      Я знаю, читачу, що все це здається тобі нісенітницею. Погоджуюсь. Воно нісенітниця. А проте, я все це пережив. Для мене воно таке саме реальне, як і той змій, що його людина бачить у гарячковому маренні.

      Та хоч би там що, а Морелові треба було не більше двох хвилин, щоб простукати своє запитання. А для мене між його першим стуком і останнім минули епохи. Однак тепер я вже не міг так радісно, як перше, мандрувати зоряним шляхом, на ньому чатував страх перед неминучим покликом, що кине мене назад, до жорстоких мук пекельної сорочки. І епохи моїх блукань серед зоряних просторів стали епохами страху.

      І весь час я знав, що це Ед Морел своїм вистукуванням так немилосердно прив’язує мене до землі. Я хотів звернутися до нього, просити його, щоб він перестав, але я так старанно вилучив своє тіло з свідомості, що не міг його воскресити. Воно лежало в пекельній сорочці мертве, хоч я ще жив у його черепі. Марно напружував я волю, щоб нога моя послала звістку Морелові. Я собі доводив, що маю ногу. Одначе я так досконало вилучив своє тіло, що, по суті, цієї ноги не існувало.

      А тоді, – тепер я знаю, що Морел просто перестав стукати, – я знову полинув своїм зоряним шляхом, і ніхто мене по вертав назад. Потім, усе ще мандруючи, я відчував, що засинаю, і який же то був чарівний сон! Час від часу вві сні я рухався, – авжеж! Ви тільки вдумайтесь у це слово: «рухався»! Я ворушив руками й ногами, відчував дотик чистих простирадл