Маленька господиня Великого будинку. Джек Лондон

пересвідчитися ще раз, запитайте листовно ветеринарну управу нашого штату, чи є в моєму господарстві свиняча чума.

      Зі щирою пошаною…»

      Розділ II

      Вийшовши скляними дверима з веранди-спальні, Форест зразу перейшов розкішну туалетну кімнату з диваном у віконній ніші, кількома комодами, великим каміном і дверима до ванної, далі довгастий кабінет-канцелярію з усім діловим приладдям та обставою: письмовими столами, диктофонами, картотечними та книжковими шафами, комплектами часописів, стелажами з шухлядами, що підіймалися до невисокої, поділеної сволоками, стелі.

      Пройшовши половину канцелярії, Форест натиснув кнопку в стіні, один повний книжок стелаж повернувся перед ним на завісах, і відкрилися вузенькі залізні гвинтові сходи. Він рушив ними вниз, ступаючи обережно, щоб не зачіпитись острогами, а стелаж позаду знов повернувся, закривши хід.

      Унизу Форест натиснув другу кнопку, тут так само повернувся книжковий стелаж і відкрив йому вхід до низького довгастого приміщення, де всі стіни від підлоги до стелі були заставлені книжками на полицях. Форест рушив просто до потрібного йому стелажа, підняв руку до потрібної полиці та, не шукаючи, вийняв потрібну книжку. Хвильку погортав сторінки, знайшов те місце, що хотів, покивав ствердно головою і поставив книжку назад на полицю.

      З бібліотеки він вийшов у галерею з квадратових бетонових колон упереміж з тонкими стовпами з необкорованої секвої, перекриту вгорі згрубілими секвоєвими колодами, теж у рудувато-червоній, зморшкуватій, оксамитно-шершавій корі.

      Видно, Форест добувався надвір не найкоротшим шляхом, бо галерея тяглась попід бетоновими стінами будинку кількасот футів. Під старезними розложистими дубами, біля довгих пообгризаних конов’язів, де посипана рінню земля була геть зрита багатьма копитами, він знайшов припнуту кобилицю ясно-рудої, майже золотавої масті. Добре вичищена, вже вилиняла шерсть на ній аж мінилась, аж вогнем горіла в промінні ранкового сонця, що скісно падало під розложисте гілля. І сама кобилиця була як вогонь. Будовою тіла вона скидалася на огиря, а вздовж хребта у неї бігла вузька темна смуга – спадок від багатьох поколінь степових мустангів.

      – Ну, Людожерко, як настрій сьогодні? – заговорив до кобили Форест, відпинаючи її.

      Вона прищулила вуха, такі маленькі, як рідко бувають у коней, – вуха, що виказували любовні пригоди якогось расового жеребця з дикими гірськими кобилами, – і сіпнулась до хазяїна злісно вискаленими зубами й зі злісним вогником в очах.

      Форест вихопився в сідло; кобила сахнулася вбік і спробувала зіп’ястися дибки, і так, бокаса, раз у раз зриваючись на задні ноги, погарцювала рінистою дорогою. Вона б і справді зіп’ялася дибки, якби не мартингал, що не давав їй закидати голову вгору й назад, тим самим оберігаючи й вершників ніс від сердитих замахів кобилиної голови.

      А Форест так уже звик до кобилиці, що майже не помічав її вибриків. Машинально, то ледь торкаючи поводами вигнуту шию, то