Маленька господиня Великого будинку. Джек Лондон

почулось іржання. Алеєю, в ліловому кипінні раннього бузку, спускався мальовничо вбраний ковбой верхи на великому коні, що червонясто лиснів у золотому промінні вранішнього сонця; кінь замашисто ступав могутніми ногами зі сніжно-білими мичками, гордо мотав головою, поводив очима довкола, і сурма його любовного поклику лунала на всю околицю, вже по-весняному зазеленілу.

      Діка Фореста пойняла водночас і радість, і тривога – радість від вигляду розкішної тварини, що виступала між бузковими живоплотами, і тривога від того, що огир своїм іржанням розбудить ту жінку, чиє обличчя сміялося в круглій дерев’яній рамці на стіні над його ліжком. Він швидко позирнув через двохсотфутове подвір’я на друге крило будинку, що лежало ще в тіні. Завіси на веранді, де спала вона, були ще спущені й не ворухнулись. Огир знову заіржав, але сполохав тільки зграйку диких канарок, що спурхнули з квітів та кущів на подвір’ї, неначе зеленаво-золоті бризки вранішнього сонця.

      Уявляючи собі майбутній огирів приплід – лошат чистої ширської породи, рославих, дебелих, без жодного ґанджу, – Форест проводив його поглядом, аж поки він сховався з очей за бузком; а потім умить, як завжди, вернувся від мрії до безпосередньої дійсності й спитав служника:

      – Ну, як той новий хлопець, А-Гов? Буде з нього діло?

      – Я гадаю, він буде добрий служник, – відповів китаєць. – Молодий зовсім. Усе йому нове. Ще забарний дуже. Та дарма, помалу-малу з нього буде діло.

      – А чому ти так гадаєш?

      – Я його вже три, чотири рази буджу вранці. Спить, як немовля. А розбуди – всміхається, самісінько як ви. Це дуже добре.

      – А хіба я всміхаюся, коли прокидаюсь? – спитав Форест.

      А-Гов завзято закивав головою.

      – Вже скільки разів, скільки років я вас буджу. І щодня, тільки-но очі розплющите, вони усміхаються, і губи усміхаються, і обличчя усміхається, і весь ви усміхаєтесь, отак-о відразу. Це дуже добре. Хто так прокидається, той має багато глузду в голові. Я знаю. І новий хлопець такий. Помалу-малу, дуже скоро, з нього добре діло буде. Ось побачите. Його звати Чжоу-Ген. А як звати його тут?

      – А які назвиська у нас уже є? – хвильку подумавши, спитав Форест.

      – А-Гей, Ай-Ай, Ов-Ва і я – тобто А-Гов, – висипав китаєць. – А-Гей, він каже, щоб нового хлопця звати…

      Він завагався, дивлячись на пана із задерикуватою іскринкою в очах. Форест кивнув головою.

      – А-Гей, він каже, щоб нового хлопця звали А-Тьху.

      – Ого! – Форест схвально засміявся. – А-Гей у нас жартун. Гарне ім’я, тільки для нас не годиться. Ви забули про пані. Треба придумати щось інше.

      – О-Го теж гарне назвисько буде.

      У Форестовій пам’яті ще бринів його власний вигук, отож він здогадався, що навіяло служникові таку добру Думку.

      – Гаразд. Хай він зветься О-Го.

      А-Гов уклонився, хутко виплив скляними дверима з веранди, вмить вернувся з рештою Форестової одежі, допоміг йому надягти спідню й верхню сорочки, накинув на шию краватку,