Зеров. Поховальний промовець. Євгенія Кужавська

згасить цигарку. Соля зітхне, майже схлипне. Вони разом підуть до виходу, до сліпучого прямокутника дверей, де в залі лунає сміх і переповідаються плітки, де є особливі ложі і змагаються в дотепах царі поезії, імператори алкоголю.

      – Павле! – раптовий вигук, радісно-збуджений, примусив Солю здригнутися.

      Пролунав надто близько, надто бадьоро, після сонної темряви коридору, що, здавалось, вплелась Солі в коси, зробивши їх ще важчими.

      Демон поруч із Солею з тонкими рисами обличчя, високий і стрункий, усміхнувся комусь, змусивши її прослідкувати за його поглядом. До них підходив чоловік. Сірий костюм, скельця окулярів. Великий ніс, повні губи, високе чоло. Соля бачила це обличчя раніше. Соля майже чула, як ці повні губи щось говорили хлопчині з газетами, там, далеко, на Перехресті. Отож, те, що вона побачила тут хлопця, хоч уже й у формі гімназиста, зовсім не випадковість? Він був тут, бо ось же його Перехресник, теж у театрі. Напевне, прийшов насолоджуватись виставою і спілкуванням із друзями, зовсім не підозрюючи, що хтось ходить за ним назирці, стежить за його рухами, намагається відвести від нього найменшу тінь загрози.

      Ось він який. Перехресник. Соля не назвала б його гарним. Але можливо, це тому, що він – не її Перехресник? Чи Перехресники взагалі не повинні бути гарними? Хтозна.

      Чужий Перехресник стояв і ввічливо усміхався, певно очікуючи, що демон представить його Солі. Демон так само ввічливо усміхався, зберігаючи делікатне мовчання. Соля без усмішки чекала, спостерігаючи за обома. Вирішила відрекомендуватися самостійно, навіть повітря в легені набрала. Її випередили.

      – Мій друг – Микола Зеров, – урешті сказав демон.

      Виявляється, у цих дітей диму й темряви теж можуть бути друзі.

      – Чи тепер варто говорити «пан професор»? – запитав знов.

      – О ні, давайте сьогодні без звань, бо мені доведеться звертатися до тебе «пан хормейстер» – відповів Перехресник.

      Професор! От чого той хлопець убрався гімназистом.

      – Тільки скромний помічник, – злегка схилив голову в бік Солі, – Павло Тичина.

      Пан професор Микола Зеров, тільки зараз зрозумівши, що вони не знайомі, звів брови на свого високого лоба.

      – Соля, – не надто інформативно відрекомендувалась вона. Її співрозмовники в очікуванні детальніших роз’яснень зберігали мовчання.

      – Соломія, – видала вона максимум відомостей, які справді могла розголошувати.

      – Дуже приємно, – усміхнувся демон Павло Тичина, помічник хормейстера.

      – Надзвичайно приємно, – скопіював його усмішку пан професор Микола Зеров, чужий Перехресник.

      Війнуло трояндовим ароматом – до них підпливла пані Вікторія з історією про малювання грошей. У цій історії чомусь фігурувало ім’я Віриного чоловіка. Хтозна, можливо, тут прийнято обговорювати подвиги фальшивомонетників? Дивне місто. Пан професор і помічник хормейстера жваво обговорювали розказане, далі розмова різко пере- йшла на книги. Соля похитала