Зеров. Поховальний промовець. Євгенія Кужавська

боїв, надто гарним було її відображення. Наставниця перехопила її погляд у дзеркалі, сказала:

      – Зустріти мене до зустрічі з Перехресником – це дуже, дуже погано. Однак ти перевершила себе. Бо побачити чужу Зустріч на Перехресті – це набагато гірше. Я не знаю, чому це місто тебе покликало, однак залишатися в ньому довго тобі не можна.

      Соля розтулила рота, аби заперечити. Пані Вікторія випередила її:

      – Я не гнатиму тебе. Поїдеш, коли сама вирішиш. Але дам пораду, врешті, маю на це право: їдь. Це місто зараз живе передчуттями, і всі вони – недобрі.

      Соля спохмурніла.

      – Поки що не можу. Щось тримає мене.

      Сказала і ще більше заплуталась у своїх відчуттях. Не розуміла, чому залишається, на що чекає.

      А вже ввечері у своїй мереживно-карамельній сукні Соля в супроводі пані Вікторії розглядала здивованими очима нових знайомих незнайомців. Наставниця її помахом руки вітала друзів, усміхалась клієнткам, що прибули до театру в супроводі поважних чоловіків, із серйозним виглядом переповідала Солі міські плітки. Сцену осяяло світло, відрізавши зал від акторів стіною мороку. Соля широко розплющила очі і забула, як кліпати, на годину. А вже в антракті її закрутив буревій нових знайомих, що обговорювали побачене. Чоловіки у формі і костюмах, жінки – у сукнях. Соля вихопила з натовпу знайоме обличчя, усміхнулась – до них підійшла Віра з чоловіком. Пані Вікторія щось говорила, представляла підопічну, запитувала про дітей. Віра ввічливо відповідала, її кремезний, як здалося Солі, чоловік яснів усмішками і блискав доброзичливим сміхом з очей.

      Уже потім Вікторія розкаже їй, що той добрий повновидий пан – професор Академії мистецтв, художник і неперевершений майстер збирати навколо себе веселе коло талановитих людей.

      – Талановитих? – перепитає Соля і усміхнеться, – талановитих у чому?

      Голос Георгія Нарбута – а саме так звали Віриного чоловіка, – прогримить у неї над вухом:

      – Не просто талановитих! А як казав один мій знайомий – царів! Царів у поезії і в алкоголі!

      І додасть більш стриманно:

      – Великих у своїй співецькій долі.

      Вікторія розсміється своїм ввічливим сміхом і перепитає:

      – Хто ж цей дотепний знайомий?

      Однак відповідь потоне в розмові і голосних вибухах сміху, оплесках і вигуках.

      А потім Соля побачить десятки нових облич, почує нові імена, які того вечора ні про що їй не скажуть, нічим не здивують, забудуться відразу, лиш пролунавши. За кілька років вона зрозуміє, що того вечора їй було даровано кілька щасливих спокійних годин, розмов із майбутніми друзями, компліменти й сміх, вино і усмішки. Кілька годин, неоціненних і не оцінених по праву того дня.

      Тільки два обличчя запам’ятаються їй, тільки дві пари очей на мить вирвуть із майже медитативного стану розслабленного спокою. Перша – блакитна, різоне, як лезо ножа. Очі – виклик. Соля втупиться в обличчя власника цих очей і остовпіє на мить. Надто юне, надто свіже. Років сімнадцять, не більше. Форма гімназиста. Та здивує