Лише час підкаже. Джеффри Арчер

мої півпенні на особисті потреби. Але, незважаючи на випадкові лупцювання старших хлопців, регулярні екзекуції директора та втрату кишенькових грошей, я не міг опиратися звабі доків.

      Я набув лише одного справжнього товариша, поки вештався біля причалу. Його звали Старий Джек Коломазь. Він мешкав у занедбаному залізничному вагоні на краю забудов. Дядько Стен радив мені триматися подалі від Старого Джека, адже той начебто дурний і брудний старий волоцюга. Та він не здавався аж таким брудним для мене, виглядав навіть чистішим за Стена, й уже незабаром я з’ясував, що він також не був і дурним.

      Після обіду я доїв канапку з пастою «Марміт»[2] дядька Стена, догриз його яблуко й ковтнув пива, відтак вирішив повернутися до школи якраз до початку футбольного матчу: єдине, що мене цікавило в школі. Зрештою, після закінчення школи я намірявся стати капітаном бристольської команди або збудувати корабель, який міг би обійти весь світ. Якби пан Голкомб тримав язика на припоні і не виказав мене директору, я міг би цілими днями волочитися, уникаючи вугільних барж, і повертатися до шкільних воріт на четверту годину щодня, і моя мати ніколи б про це не дізналася.

* * *

      Кожної другої суботи дядько Стен брав мене на стадіон «Ештон-ґейт», щоб спостерігати за грою футболістів «Бристоль-сіті». У неділю вранці мама тягнула мене до церкви Святого Різдва, від чого я ніяк не міг відкараскатися. Після того як преподобний Воттс востаннє всіх благословляв, я мчав до місця розваг, де приєднувався до своїх товаришів у футбольній грі перед тим, як наставав час вирушати додому на обід.

      До того коли мені виповнилося сім років, кожному, хто знав хоча б щось про футбол, стало зрозуміло, що мені зроду не потрапити навіть до шкільної команди, не кажучи вже про капітанство у «Бристоль-сіті». Проте саме тоді я виявив, що Бог зробив мені один маленький дарунок, і він не крився в моїх ногах.

      Раніше я не помічав, що кожен, хто сідав біля мене в церкві в неділю вранці, переставав співати, щойно я відкривав рота. Я б і не подумав про це, якби мама не запропонувала мені вступити до хору. Я зневажливо розсміявся. Адже всі знали, що хор був лише для дівчаток і маминих синочків. Я б поховав цю ідею, якби преподобний Воттс не повідомив мені, що хлопцям платять один пенні за похорон і два – за весілля. Так я отримав свій перший корупційний досвід. Але навіть після того, як я неохоче погодився на прослуховування, нечистий вирішив поставити на моєму шляху заваду в особі панни Елеонори Е. Мандей.

      Я ніколи й не зустрів би панну Мандей, якби та не диригувала хором. Хоча вона мала зріст усього п’ять футів і три дюйми і виглядала так, ніби її може здути міцніший порив вітру, ніхто не намагався здерти з неї лахи. У мене навіть з’явилося відчуття, що навіть дідько злякався б панну Мандей, а преподобний Воттс – і поготів.

      Я погодився на прослуховування, але не раніше, ніж моя мама вручила мені мою місячну суму кишенькових грошей. Наступної неділі я стояв у черзі з гуртом інших хлопців і чекав, коли мене закличуть.

      – Ви

2

«Марміт» – харчова паста з екстракту дріжджів, побічного продукту пивоваріння, що трохи нагадує соєвий соус.