Різдвяний сюрприз. Андрей Курков

мій вам різдвяний подарунок. До речі, хочете наступне Різдво в одній шахті під Донецьком зі страйкарями-шахтарями відзначити?

      – Наступного Різдва у нас буде малюк, – спокійно і з упевненістю повідомив я Дмитрові. – А йому навряд чи сподобається в шахті з шахтарями…

      – Нічого, – посміхнувся Дмитро. – Ще цілий рік попереду. Я для вас що-небудь інше придумаю. Таке, щоб і малюкові сподобалося!

      Моя улюблена різниця

      Різдвяна розповідь

      «Я приїду до тебе під вікно зимової ночі на білосніжному танку».

      Щоночі в черговому сні пролітала ця фраза, вимовлена моїм голосом. І мені здавалося, що уві сні, почувши її, я киваю. Я згоден приїхати до тебе під вікно на білосніжному танку.

      Тільки звідки взявся цей білосніжний танк?

      Я перебираю всі слова, звалені в моїй пам’яті. Пам’ять – не архів. У ній ніколи не буває порядку. У ній якщо навіть щось і знайдеш, навряд чи точно зрозумієш: коли і ким це було сказано або зроблено.

      «Мій тато був командиром танкової частини…» – прошепотів звідкись здалеку твій голос.

      Ти це сказала на другий день нашого знайомства. Точніше, це була твоя відповідь на мою пропозицію випити у тебе вдома чаю.

      Ми так і не випили у тебе чаю. Замість цього ми кілька разів посиділи в барі, де ти завжди замовляла червоне мартіні, а я куштував то кальвадос, то справжній портвейн із Португалії. Потім, це було наприкінці травня, з’їздили до Ялти і провели там три дні. Сонце тільки-тільки починало оживляти, розморожувати людей. Весна була пізня. Мені за тиждень до цього виповнилося 45, тобі наступного вересня «стукало» 22. Чудова різниця. Пам’ятаєте такий рекламний слоган «Відчуйте різницю!»? Я її дійсно відчув. І запам’ятав назавжди.

      І ось цієї ночі знову згадував її в одному зі своїх звичайних, присвячених тобі снів.

      Від Нового року поменшало яскравості, зате додалось її до Різдва. Я завис між двома цими святами з чітким відчуттям необхідності щось зробити, взяти щось із минулого і перетягнути якщо не в майбутнє, то вже точно в сьогоднішній день, точніше – в сьогоднішню ніч.

      Хтось пустив за вікном ракету. Над будинком вибухнув різнокольоровими іскрами салют. Я розплющив очі. Фосфор стрілок на старовинному будильнику вказав час – чверть на другу ночі.

      Той, хто запустив цей феєрверк, напевно молодший за мене років на десять. У моєму віці до феєрверків виникає стійка байдужість.

      Тепер мені не хочеться спати.

      Я підводжуся, підходжу до вікна.

      – Де ти там, Іє? – питаю я завіконну темінь.

      У ці зимові ночі мені не вистачає саме її. Про інших жінок, які гостювали в моєму особистому житті, я не думаю.

      – Алло? – бурмоче сонний голос. – Хто це?

      Скоро половина другої. Вона напевно міцно спала. Цікаво, що їй снилося?

      – Це один егоїст із твого недавнього минулого, – кажу я.

      З трубки мовчання. Хвилина, друга. Вона не кладе трубку.

      – Ти мене впізнала? – питаю я, не витримавши цю гру «хто кого перемовчить».

      – Впізнала.

      – Як