Різдвяний сюрприз. Андрей Курков

червоні в білий горошок горнятка – ті самі, з яких вони на Різдво чай пили.

      Йонас щедро налив у чай Вітасу бальзаму, собі трохи, та й Ренаті тільки кілька крапель.

      – Ось ти скажи, ти ж у Каунасі народився? – прискіпувався старий до Вітаса.

      – Авжеж, – відповів той.

      – А знаєш, як раніше казали: «У Вільнюсі добрі люди живуть, а в Каунасі – злі»?

      – Чув, – зізнався Вітас. – Але це ж у Вільнюсі так казали, а не в Каунасі.

      – Мабуть, – дід закивав і пригубив чаю. – А чому у вас так чортів люблять?

      – Чому люблять? – не втямив Вітас.

      – Ну, єдиний Музей чортів на всю Литву чомусь у Каунасі, а єдиний Музей янголів на всю Литву чомусь у нас, в Анікщяї? – хитро промовив Йонас і перевів погляд на Ренату, немов вона і була одним із янголів.

      Вітас стенув плечима.

      – Це, ймовірно, комуністи за радянських часів музей чортів заснували зумисне, щоб люди про Каунас погано думали, – припустив Вітас і подивився винувато в очі Йонасу. Хлопець був явно збентежений і не второпав, до чого старий хилить.

      – Ну, ти й загнув, – Йонас усміхнувся. – Комуністи чортів вигадали?! Треба ж таке сказати?! Нечисті на кілька тисяч років давніші за комуністів! А литовські біси давніші за інших чортів!

      – Тоді не знаю, – зізнався Вітас. – Я чортами не цікавився і до церкви не ходжу… До речі, мій тато на радіозаводі в церкві працював, – згадав він і очі його спалахнули. – Там у них найсекретніший цех у недобудованому костелі був, тому і підприємство називали «Святим радіозаводом».

      – Он як! – щиро здивувався дід Йонас. – Цікаво! Може, даремно я ніколи в житті в Каунас не їздив?

      – Може, й даремно, у нас гарно! – переконливо закивав Вітас.

      А Рената з усмішкою на вустах тільки і переводила погляд то з діда на Вітаса, то з Вітаса на діда, слухаючи їхню розмову і намагаючись вгадати, до чого Йонас хилить. Спочатку було злякалася, що дідусь хоче якось принизити чи образити Вітаса, але швидко збагнула, що думки Йонаса в іншому напрямку працюють. Та й у почутті гумору старому ніхто відмовити не зміг би, тому залишалося Ренаті тільки слухати, куди і до чого призведе розмова двох чоловіків за вдвічі міцнішим чаєм.

      – У нас також гарно, – закивав дід і знову кинув погляд на внучку. – А ти йому наші краєвиди показувала? До Пунтукаса возила? На Маяк Щастя?

      – Не було часу, – зізналася Рената. – Він же завжди… – кинула погляд на Вітаса. – Тільки на день приїжджає!

      – Ну, це ваша справа, як ви своїм часом розпоряджаєтесь! – Старий махнув рукою й обернувся обличчям до вікна.

      – Діду, а може, забереш до себе цей військовий презент? – запропонувала раптом Рената.

      – Ні, нехай наразі в тебе побуде! Я тут ні з ким не балакаю, тільки мовчу і думаю. А моє мовчання і думки він не запише!

      – Ну, тоді можна в комору віднести! Вона у вас велика! – невдоволеним голосом запропонував Вітас.

      – В комору не треба, – твердо сказав Йонас. – Там і так стільки всього лежить! Коли не зайду, обов’язково об щось спіткнуся!

      Вітас