Різдвяний сюрприз. Андрей Курков

Барбори і вона, немов захищаючись від нього, інстинктивно підняла до рота келих із коньяком.

      – Ви з Англії? – спитала брюнетка, знову обернувшись до Барбори.

      – Ні. З Литви. А ви?

      – Я звідси, з Бельвіля. Народилася в Алжирі, але виросла тут!

      Брюнетку звали Айша і вона раз по раз споглядала на лежачу біля своїх ніг таксу в фіолетовій тілогрійці. Песик махав хвостиком, не зводячи очей із сенбернара. А той, розлігшись перед візочком Валіда, також дивився на таксу, але якось ледаче та байдуже.

      Порожня пластмасова пляшка з-під молочної суміші випала з рученят малюка, грюкнулася об дерев’яну підлогу і покотилася до морди сенбернара. Валід знову заснув, і Барбора поклала його у візочок.

      – Скільки йому? – спитала Айша.

      – Сім місяців.

      – Моєму тільки чотири, – вона з любов’ю озирнулася на свій візочок. – Ви сюди з чоловіком приїхали?

      Барбора кивнула.

      – Він роботу знайшов?

      – Він – клоун, – на обличчі Барбори сама по собі виникла іронічна посмішка.

      – Мій також клоун! – критично вимовила брюнетка. – Пропонували йому хорошу роботу в універмазі, а він у таксисти поліз. Тепер його ні вдень удома немає, ні вночі!

      – Ні, мій справдешній клоун, – Барбора поквапилася виправити двозначність. – Актор-аматор. Він у Вільнюсі в рекламних акціях працював, а тут наразі тільки на вулиці… А на вулиці багато не збереш. Ось якби він французьку вивчив!

      – Справжній клоун? – Кругленькі очі Айши спалахнули щирим зацікавленням. – Він ходить на «Марші де клуні»?

      – Куди? – перепитала Барбора. – На ринок клоунів?

      – Ну, так, – закивала Айша. – Мені розповідали, що коли їх багато, вони дуже смішні!

      – А де цей ринок?

      – Десь на рю де Севр, біля університетської лікарні!

      – Рю де Севр, – повторила Барбі, намагаючись запам’ятати назву вулиці.

      Озирнулася на бармена, попросила кави.

      За вікнами кав’ярні звідкілясь засяяло сонце. Неяскраве і, мабуть, потомлене від повсякденної боротьби із хмарами, які не давали йому досвічувати до землі та людей.

      Вони обидві – Айша та Барбі – обернулися, помітивши проміння, що потрапило всередину кав’ярні. Айша витягла жменю дріб’язку та виклала дрібними монетами біля горнятка оплату за каву.

      – Даруйте, а це ваша дитина? – обережно запитала Барбі, кивнувши на візочок.

      – Ага, – на ходу кинула Айша, знімаючи з вішака свою фіолетову куртку.

      – І пес ваш?

      – Звісно, – кучерява брюнетка засміялася. – А це що, не ваш собака? – кивнула вона на сенбернара.

      Барбі заперечно похитала головою.

      – Ще побачимося, – привітно промовила Айша і, розвернувши візочок із малюком, що проспав усю їхню з Барборою балачку, посунула її до дверей. Такса побігла вслід, проводжаючи трохи здивованим поглядом сенбернара, що все ще лежав на підлозі й опустив велику та лагідну морду повз лапи на правий бік.

      – Рю