Різдвяний сюрприз. Андрей Курков

перейшов у сіре зимове небо.

      Потім придивилася до скла. Його давно не мили.

      Знову зазвучав вкрадливий, добрий голос радіоведучого.

      І раптом згори вниз, в завіконний колодязь впала тінь. Хтось спускався до дверей.

      Інґрида відтиснула червоний ґудзик на радіоприймачі, і той замовк.

      Болгарка Таня опустила важку торбу на поріг, витягнула з кишені білої пухової куртки ключі та відчинила вхідні двері.

      Розділ 14. Париж

      Паризький сніг схожий на хлопчиська, який дражнить песика. Свисне, почекає, поки його песик помітить, і забіжить за ріг. І крутить бідне собаченя мордочкою навсібіч, не второпавши, куди подівся той, хто його кликав.

      В останні дні сніг немов зумисне починав падати годині о шостій ранку, щоб до полудня від нього і сліду не залишилося. Але в шостій-сьомій ранку, коли правильні парижани вибігають у свої кафе, він падав. Падав і на місто, і на городян.

      Андрюс намагався пройти ці сто метрів до булочної швидше, ніж зазвичай, але насправді сенсу в цьому не було. Все одно черга за багетами та круасанами в булочній не поміщалася. Але рухалася вона швидко і вже через мить-другу він опинився всередині, змахуючи долонею з потилиці сніжинки, які ще не розтанули.

      – У нас залишилося триста сімдесят два євро, – спокійно оголосила йому Барбора за сніданком. Оголосила і, не дочекавшись відповіді, відламала ще шматочок багета і, вмочивши його краєчок у слоїк зі сливовим джемом, відправила до рота.

      – Усе буде гаразд, – запевнив її Андрюс. – Давай домовимося, що про гроші будемо розмовляти не раніше обіду! Щоб не псувати ранок!

      Він перевів погляд на вікно, за яким усе ще падали сніжинки, але тепер їх було набагато менше.

      – Ранок грошима не зіпсуєш! – відповіла з усмішкою Барбора. – Це я так, щоб ти пам’ятав!

      На площі Републік знову кружляла карусель. Коники та віслючки підіймали й опускали діточок, які захопленими поглядами проводжали машини та будинки, що проїздили повз. Поруч знову стояли мами та няні. Інші мами та няні чекали черги повозити своїх малюків, жадібним поглядом стежили за запаморочливим кружлянням-обертанням цієї величезної, чарівної й яскравої «дзиґи».

      Як тільки Андрюс одягнув червоний ніс, хлопчисько-китаєць, обернувшись, закричав: «Сяочао!» і заплескав у долоні.

      Інші діти, а за ними вже й мами з нянями, відволіклися від каруселі, й Андрюс негайно сів навпочіпки і пішов по колу смішною качиної ходою, похитуючись із боку на бік і лише якимось дивом не падаючи на мокрий від талого снігу асфальт.

      П’ятнадцять хвилин клоунади принесли Андрюсові майже сім євро і трохи втоми.

      Хлопчисько-китаєць у надутій жовтій куртці, той самий, що перший упізнав Андрюса і закричав «Сяочао», підбіг і, задерши голівку та простягнувши руку, спробував дотягнутися пальчиками до червоного клоунського носа. Андрюс нахилився нижче, щоб плани малюка здійснилися. Шибеник помацав ніс, і посмішка його стала ще ширшою, а оченята