Різдвяний сюрприз. Андрей Курков

апаратом. В їхніх поглядах і обличчях не відчувалося любові. Зараз ці дві світлини легко сприймалися, як портрети двох незнайомих одне із одним людей. Якщо б Рената не бачила цю світлину раніше, вона ніколи б, мабуть, не здогадалася, що перед нею і Рупінтоєлісом стоять дві половинки одного знимка.

      – А вони кохали одне одного? – Рената зазирнула дідові в вічі.

      – Тут – так, – сказав він. – А там – не знаю.

      Уранці, коли Рената везла діда в Анікщяйський костел Святого Матаса на Різдвяну службу, в її голові шуміло випите минулого вечора пиво. Шуміло неголосно. Поки їхали по сніжній колії до асфальтової дороги, діда Йонаса заколисало і він задрімав, опустивши голову на плече. Рената зменшила швидкість, боячись розбудити його. Чомусь захотілося довезти його в дрімоті прямо до воріт костелу і тільки там розбудити.

      Думками Рената забігла вперед та побачила, що буде далі цим святковим днем. Побачила овальний стіл уже без світлин батьків і круглий столик – також. Побачила діда, котрий нарізає до сніданку товсті скибки копченого окосту і скибки чорного литовського хліба, побачила великі святкові чайні горнятка: червоні у великий білий горошок. Дід любив їх витягати «з особливої нагоди», і цей випадок наступав тільки один раз на рік, на Різдво. У думках Рената намагалася забігти ще далі, в післязавтра, коли обіцяв приїхати Вітас. Але туди Рената їх уже не відпустила, щоб не відволікатися від дороги і думати про сьогоднішній день, такий світлий і тихий, даруючи спокій і внутрішню радість, яку хотілося зберігати в собі довше і ділитися нею тільки зі найближчими. Ближчого за діда Йонаса у Ренати нікого не було. І вона на ходу кинула турботливий погляд на старого, котрий, гойдаючись у своїй дрімоті та в машині, як на човні, виплив на середину Тракайського озера, потрапивши під вітер, що дме з боку Вільнюса. Вітер завжди або майже завжди дме з боку столиці.

      Рената всміхнулася своїм думкам, зрадівши тому, що відволіклися вони від найближчого майбутнього і просто пірнули в фантазії, що нагадують дитинство, її дитинство.

      Розділ 12. Дорога на Ломжу. Підляське воєводство

      – Ну, тут я повертаю, – обернувся візник-поляк до Кукутіса, призупинивши коня окриком. – Якщо хочеш, можеш у мене переночувати. Адже скоро стемніє!

      Кукутіс озирнувся назад. Побачив позашляховик із увімкненими фарами, що наганяв їх. Джип, не зменшуючи швидкості, об’їхав віз, що стояв на його шляху, і помчав далі. А праворуч за засніженим полем лежало село, посеред якого гордо стояв і виблискував сріблястим хрестом великий костел.

      – Ні, дякую, – Кукутіс зістрибнув на дорогу. – Піду я ще трохи вперед. Та й тобі краще буде!

      – Чому мені краще буде? – здивувався візник-поляк.

      – Я в чужих оселях легко приживаюся! Давно за собою такий гріх помітив. Де переночую, там, буває, й залишаюся…

      – Що, поки не виженуть? – поляк зацікавлено дивився в очі Кукутісу.

      – Ні-і, мене не виганяють… Просто перестають помічати. Я до будь-якого