Маленькі жінки. II частина. Луиза Мэй Олкотт

зароблені ним гроші.

      Це було жахливо, а найгірше те, що після цього Джон поводився так спокійно, ніби нічого не сталося, і лише затримувався на роботі довше звичайного і працював вдома в пізні нічні години, коли вона, наплакавшись, засинала. Тиждень, проведений у постійних докорах сумління, змучив Мег, а звістка про те, що Джон відмовився від замовленого для себе нового зимового пальта, привела її у такий відчай, що на неї було важко дивитися. У відповідь на її розпитування він просто сказав: «Я не можу дозволити собі такі витрати, люба».

      Мег нічого не сказала у відповідь, але кілька хвилин по тому він знайшов її в передпокої – зануривши обличчя в його старе пальто, вона ридала так, немов її серце готове було розірватися.

      Вони довго говорили в той вечір, і Мег навчилася любити чоловіка ще глибше за його бідність, яка зробила його справжньою людиною, дала йому силу й сміливість прокладати свій шлях у житті, навчила його лагідному терпінню, котре дозволяло спокійно переносити як власні незадоволені бажання, так і недоліки й слабкості тих, кого він любив.

      Наступного дня, сховавши гордість у кишеню, вона пішла до Саллі, розповіла їй правду і попросила надати послугу – купити в неї шовк. Добросердна пані Моффат охоче погодилася, і в неї вистачило делікатності не запропонувати його одразу в подарунок.

      Потім Мег оплатила рахунок кравця і розпорядилася надіслати пальто Джона додому. Коли Джон прийшов, вона вбралася в пальто і запитала чоловіка, як йому подобається її нова шовкова сукня. Можна легко уявити, якою була його відповідь, як він прийняв подарунок і якими сприятливими були наслідки.

      Джон приходив додому рано, Мег більше не бігала в гості, нове пальто вдягав уранці дуже щасливий чоловік, а ввечері його допомагала зняти віддана дружина. Так минув рік, а літо принесло Мег нові переживання – найглибші й найніжніші в житті жінки.

      Одного разу в суботу Лорі зі схвильованим виглядом увійшов навшпиньках до кухні «голуб’ятні», де його звуками литавр зустріла Ханна, бо намагалася плескати в долоні, тримаючи в одній руці каструлю, а в другій – кришку.

      – Як там маленька мама? Де всі? Чому ви не сказали мені нічого, перш ніж я приїхав додому на канікули? – почав Лорі голосним шепотом.

      – На сьомому небі від щастя люба наша! Всі нагорі й радіють. А не говорили, бо нам тут не потрібні ніякі урагани. Ідіть-но до вітальні, а я сходжу нагору й пришлю їх до вас, – давши цю дещо туманну відповідь, Ханна зникла із переможним сміхом.

      Незабаром з’явилася Джо. Вона з гордістю несла фланелевий згорток на великій подушці. Обличчя в дівчини було дуже серйозне, але в очах танцювали пустотливі вогники, і щось дуже дивне звучало в її голосі – якісь ледве стримувані почуття.

      – Закрий очі та простягни руки, – сказала вона.

      Лорі позадкував і сховав руки за спину з благанням:

      – Ні, дякую, краще не треба, я впущу його, точно впущу.

      – Тоді ти не побачиш племінника, – сказала Джо рішуче, повертаючись, щоб піти.

      – Добре,