Казки. Зірка Мензатюк

ми – як здивовані очі.

      – Я цвіту білими перлами, – забриніла на це конвалія.

      – А я – блакитними вітрячками, – залепетав барвінок.

      – А я граю на дзвінкій сурмі! – подав голос жовтий нарцис.

      – А я, а я! Таж я цвіту райським цвітом! – зашуміла рожева райська яблунька біля фонтана.

      – А я, – сказав на це дощик, – зацвіту парасольками!

      Закрапав – і справді: на вулицях парасольки, на майданах парасольки, усе місто в парасольках, наче в лапатих яскравих квітках.

      Вийшла веселка в небо, задивилася на барвисті парасольки та й спустила край на вулицю Хрещатик.

      Іди, іди, дощику!

      Купила мама Василькові гумові чоботи. Тільки нема як їх взути: сонячно, сухо, ніде ні калюжі. А дощ іти не спішить. Дрімає собі у хмарині, в тій, що зачепилася за верхівку найвищої тополі.

      Оглянув Василько чоботи, приміряв та й подався надвір до тополі.

      – Дощику, – гукає, – іди, щоб калюжі були! В мене чоботи нові, хочеться походити!

      Дощик ліниво глянув додолу.

      – Не піду. Ще подрімаю.

      Вернувся Василько ні з чим. Ходить по двору, нудьгує. Зазирнув у квітник, а там чорнобривці, які сестра Мирося посадила, посхиляли головки, зів’яли. Знову побіг Василько до тополі:

      – Чуєш, дощику! Миросині чорнобривці сохнуть. Поможи, полий!

      А дощеві на хмарині м’яко, як на перині. Перевернувся він з боку на бік, солодко потягнувся. Треба полити. Але неохота…

      Що з ледарем удієш? Узявся Василько сам за коновку. Аж тут ластівка сіла біля вікна.

      – Ой, натомилася, – каже. – Ліплю гніздо, а всюди сухо. Мушу аж від річки мокру землю носити.

      – Бідолашка, – пожалів її Василько. – І тобі треба дощу. Може, ще раз його покликати?

      Прийшов та й знову гукає:

      – Дощику! Вже й ластівці без тебе скрутно. В’януть бабусині помідори й капуста, в’яне квітник у Миросі, мої нові чоботи стоять без діла, все на тебе чекає!

      – Добре, – погодився дощ. – Піду… коли-небудь.

      – Не колись, а вже іди! – просить Василько.

      Але дощ заплющив очі і спить собі далі.

      Вертається хлопець, а на вулиці Мирося з подружками.

      – Чого ти, Васильку, похнюпився? – питають малого.

      – Не можу дощ покликати.

      – Ой, чи ти ж умієш?

      – Чому не вмію? Іди, кажу, бо всі тебе чекають…

      – Хіба так його кличуть? – засміялася Мирося. – Треба он як:

      Іди, іди, дощику,

      Зварю тобі борщику

      В полив’янім горщику.

      Винесу на дуба,

      Покличу голуба,

      Голуб буде пити,

      Дощик буде лити!

      Миросині подружки побралися за руки та й собі заспівали:

      Дощику, дощику припусти,

      На бабині капусти!

      Дощ почув, з-за хмари виглянув.

      – Гарно ви співаєте! І танцюєте… Я теж так хочу!

      Та як припустить! На городи, на левади, на прив’ялі квітки, на бабусині грядки… Чорнобривці ожили