Казки. Зірка Мензатюк

в горшку вода! Нема коли долити, бо мушу вогонь гасити!

      Ходить по долині, крильми лопоче, а вогонь що в одному місці пригасне, то в друге перекинеться.

      Тим часом гуцулочка Дзвінка личко вмила, черевички взула, оббігла ліс і долину, і високу полонину. Прибігла додому:

      – Ой, мамо! В полонині ведмежа цибуля, в лісі заяча конюшина, а долиною бузьків вогонь цвіте. То я собі вінок сплела: квітка лілова, квітка рожева, ще й листочок-трилисточок. Ось який гарний віночок!

      Білий коник

      До полонини далеко, до осені ще дальше. Сидить Аничка на ґанку, поглядає на гірські верхи. Там десь, високо-високо, ростуть сині верховинські айстри, схожі на зорі, там процвітає шовкова косиця. Там її тато пасе отару. Аничка за ним скучила, але він ще не скоро вернеться. Аж восени прижене овець у село. Сидить Аничка, гірко зітхає:

      – Ой татусю, як довго на тебе чекати!

      А в Чорногорі на піднебесній полонині, на семи дощах, на семи вітрах пасуться овечки. Стоїть вівчар, топірцем підпирається, білий світ оглядає. Хмари пливуть під його ногами, смереки мурмочуть, мов зелене море, вівці дзеленькають лункими дзвіночками, а він стоїть, задумався. «Ба що моя Аничка діє? Чи не сумує, чи не плаче?» Збіг би, як вітер, крутими стежками, бистрі потоки, як олень, перескочив і провідав би, і розважив свою Аничку.

      Та хто вівці постереже від вовка, від ведмедя? Хто вранці, ввечері їх видоїть, сир зробить, хто наповнить ним діжки-бербениці, щоб стало на зиму? Не можна отару кинути, нема як домівку провідати.

      – Чого сумуєш, пане-товаришу? – мовив йому старий ватаг. – Зроби Аничці коника з сиру. Вона й забавиться.

      Стрепенувся вівчар, узявся за роботу. Розпалив у колибі смерекові дрова, нагрів овечий сир у крутому окропі. Розім’яв, попробував – добрий сир, м’який, пругкий, можна з нього ліпити. Виліпив коника, сідельце, білу сирну збрую, ще й діжки-бербениці. Поклав усе те в солону воду-сировицю:

      – Гартуйся, конику, бо чекає тебе далека дорога!

      Коник загартувався, на полиці просушився та й ударив білим копитом:

      – Уже я готовий!

      Вівчар убрав на нього сіделечко, приладнав бербениці:

      – Біжи, коню, до Анички! Розваж її, хай не тужить.

      То коник і побіг полониною. Біжить, а назустріч заєць:

      – Конику, я тебе з’їм.

      – Не їж мене, зайчику-побігайчику! Бачиш, який я білий? Я з сирого тіста, ще не спечений. Якщо з’їси мене, розболиться живіт!

      – І не треба! – махнув лапкою заєць. – Трава запашна, росяна, я собі попасу.

      Біжить коник смерековим лісом. Ліс темний, густий. Вискочив з гущавини вовк-сіроманець та й теж до коника:

      – Я тебе з’їм!

      – Не їж мене, вовчику-братику! Бо я з білого каменю, вкусиш мене – гострі зуби поламаєш!

      Злякався вовк – як же йому без зубів? Підняв морду до неба, завив з досади: у-у-у! А коник помчав далі.

      Біжить зеленими зворами, дрімучими хащами, тільки за ним шелестить. Добіг до потоку, а над потоком – руда лисичка, срібну рибу форель ловить. Побачила коника:

      – Конику, я тебе з’їм!

      – Не