Казки. Зірка Мензатюк

розкажи, що в світі діється. Бо я сиджу пряду, не маю коли подивитися.

      Розповіла арніка, що суниці достигли, що гриби виросли, що в Анички весілля. Розказала й про те, що сонечко з журби сховалося за хмари, бо в малої дівчинки захворіла мама та й не одужає без живої води. Почувши про дівчинку, баба взяла арніку за листочок і привела до живого джерела:

      – Набери мерщій води, віднеси тій дівчинці для хворої мами! Уві що тобі, дитинко, її зачерпнути?

      А в арніки ні горнятка, ні відеречка!

      – Хіба що сама води нап’юся…

      Напилася, подякувала бабусі і – гайда назад. Через дикі скелі, де лихий дід калачем пригощається, через бір похмурий (там боровик, добрий господар, а виріс – шапка стала як полумисок); через бистрі потоки, через верхи високі. Добралася в те село, де в дівчинки захворіла мама. Постукала у вікно:

      – Дівчинко-леліточко! Не плач, не журися, я живу воду принесла! Візьми мою галузку.

      Дівчинка взяла, з тої галузочки зварила чаю, дала мамі напитися – мама й одужала. Дівчинка зраділа, і все навкруг заблищало, засяяло. То сонце прогорнуло хмари й сипнуло на гори золотим промінням.

      Зраділи верхи й долини, зраділо зіллячко на полонині:

      – Мабуть, наша арніка живу воду принесла!

      Арніка ж глянула на себе й засмутилася. Поки мандрувала, її листя потемніло, стало тверде та шорстке. А вже пора цвісти.

      – Не журись, арніко! – мовило до неї сонце. – Розгорни пелюстки!

      Розтулила арніка пуп’янок – і розкрилася квітка, мов сонечко: така ж ясна та промениста!

      – Це тобі нагорода за те, що розвіяла мій смуток, – всміхнулося сонце й поцілувало арніку.

      Звідтоді цвіте вона сонячним цвітом.

      А жива вода в її стеблах так і лишилася. Як хто з гуцулів захворіє, то й шукає арніку. Кажуть, нема над неї зілля на всі Карпати!

      День народження Місяця

      – Приходь до мене на день народження, – запросив Марійку місяць.

      – А коли він у тебе: влітку, взимку, весною чи восени?

      – Щомісяця, – сказав місяць. – Бо кожного місяця я народжуюся новий. Тепер, бачиш, я повний.

      – Та бачу! – засміялася Марійка, бо місяць був круглий та білий, наче свіжий млинець.

      – А новий я тонкий, як серпочок. Приходь!

      Потім були хмарні дні. Коли небо нарешті прояснилося, Марійка побачила місячний серпик.

      – Це вже ти народився? – зраділа вона.

      – Ні, тепер я старий, – зітхнув місяць.

      – Ой… – розгубилася Марійка. – Ти старий – як серпик і новий – як серпик. Як же тебе впізнавати?

      – Коли схожий на літеру «С», то я старий. А молодий я повернуся в другий бік і буду як дужка в літері «Р», бо тоді я росту. Так і впізнаєш.

      Якось надвечір закрапав дрібний дощик.

      – Це молодий князь умивається, – сказали зірки.

      І біла хмарка простелилася в небі.

      – Це князь утирається, мов рушником, – пояснили зірки. Нарешті виплив місяць. Ясний, тоненький – такий, як дужка в літері «Р».

      – Місяцю